четвер, 21 жовтня 2021 р.

Другий Зимовий похід Армії Української Народної Республіки

До 100 річчя з часу проведення Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки (25.10–21.11.1921) та розстрілу вояків Армії  УНР біля містечка Базар (нині – село Коростенського району Житомирської області) (21.11.1921) відділ читальних залів Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки пропонує користувачам інформаційні матеріали даної тематики.

Другий зимовий похід або Листопадовий рейд – військова операція Армії УНР проти РСФРР у жовтні–листопаді 1921 року.

У жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду (якраз на зиму 19211922 рр. прийшовся перший голодомор, спровокований більшовицькою політикою «воєнного комунізму»: фактичного пограбування села так званою «продрозкладкою»). Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Загальне командування Повстанською Армією здійснював Юрій Тютюнник.

Другий Зимовий похід частин Армії УНР став останньою спробою українських національно-державних сил відкритим військовим шляхом утримати незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.

 

неділя, 17 жовтня 2021 р.

Торгівля людьми – сучасний прояв рабства

Серед найголовніших порушень прав людини в сучасному світі актуальним є торгівля людьми. Це третій, після торгівлі зброєю та наркотиками, за прибутковістю злочин. На превеликий жаль, ця проблема не втрачає актуальності й у наш час. Складна економічна ситуація в Україні, високий рівень безробіття, недосконалість законодавства та правова необізнаність громадян є основними умовами, що сприяють цьому явищу.

Проблема торгівлі людьми є дуже гострою, особливо в цей нелегкий період для України, коли велика кількість громадян сподівається знайти кращого життя за межами нашої країни, але багато з них потрапляють до рук шахраїв. Державними установами, правоохоронними органами, міжнародними компаніями, а також мережею громадських організацій по всій території України приділяється особлива увага запобіганню торгівлі людьми.

З метою привернути увагу громадськості до цієї теми, у відділі читальних залів Волинської ДОУНБ імені Оленни Пчілки розгорнуто інформаційну книжкову виставку «Торгівля людьми – сучасний прояв рабства».

середа, 13 жовтня 2021 р.

«За честь, за волю, за українську долю». Зустріч з учасниками АТО/ООС (до Дня захисників і захисниць України)

Вже стало доброю традицією у Волинській ДОУНБ імені Олени Пчілки відзначати свято 14 жовтня патріотичними зустрічами, тематичними імпрезами, презентаціями з учасниками та учасницями УПА, АТО та ООС. 14 липня 2021 року Верховна Рада України проголосувала за законопроєкт № 2325 згідно з яким «День захисника України» перейменовано на «День захисників і захисниць України». 

Цей день став не просто формальним державним святом, а набув нового формату всенародного відзначення  у зв’язку з новими викликами подій 2014 року. Мета заходів, що ініціює бібліотека, – вшанувати мужність та героїзм ветеранів російсько-української війни – військових, добровольців, капеланів, госпітальєрів і  волонтерів, військових-медиків – всіх тих, хто в різний спосіб наближають перемогу над російським агресором. 

На зустрічі був присутній Голова Луцької міської організації Спілки воїнів АТО Волині Олег Кобилинський,  військовослужбовці військової частини №1141 Національної гвардії України Микола Тишик, Андрій Соколюк та військовий священник (капелан) Сергій Лівончук.


Захід відбувся за партнерства з Луцьким педагогічним коледжем та за сприяння викладачів: Анатолія Кравця та Надії Павлюк.  
 
Поезію, присвячену захисникам України, прочитали студентки Луцького педагогічного коледжу, учасниці суспільно-політичного клубу «Всесвіт» Ангеліна Клевець та Вікторія Копанько (керівник Анатолій Кравець).


Музичні номери прозвучали у виконанні Амзи Каріни,  Демчука Олексія, Ярмолюк Вікторії – вихованців викладача Луцького педколеджу Надії Павлюк.

Директорка Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки Людмила Стасюк  вручила подяки за співпрацю й активну участь у підготовці та проведенні цього заходу Анатолієві Кравцю, викладачеві-методисту, керівнику історичного клубу „Всесвіт” КЗВО "Луцький педагогічний коледж" та Надії Павлюк, викладачеві з постановки голосу цього ж вищого навчального закладу.

Учасники заходу мали змогу ознайомитися з книжковою виставкою "Навіки слава Україні, героям слава на віки".

Ведуча заходу – Олена Сільчук.

вівторок, 12 жовтня 2021 р.

ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ЦЕРКОВНИЙ СОБОР 1921 РОКУ

14–30 жовтня 1921 року у Києві в Софійському соборі відбувся Всеукраїнський православний церковний Собор. 

Скликання собору було підготовлене Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР). Збереглися списки делегатів (432 особи із семи губерній України); склад делегатів на засіданнях не був сталим. Найчисленнішими були делегації від українських громад Києва (142 особи), Київщини (169 осіб), Чернігівщини (40 осіб), Полтавщини (39 осіб). Склад Собору втілював принцип соборноправності: приблизно сьома частина його делегатів були священнослужителями, решта – миряни: вчителі, селяни, робітники, студенти, урядовці, юристи, кооператори, агрономи, лісники, представники інших професій, і серед них академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.

Жоден із запрошених єпископів на собор не прибули, усі вони належали до Російської православної церкви в Україні та не захотіли узяти участь у Соборі українських православних. Це означало, згідно з канонами Церкви, що Собор не мав права обирати предстоятеля церкви – митрополита – та, в результаті, покладати єпископів. Перед більшістю віруючих тоді постало питання канонічності Собору та його відповідності церковним звичаям.

Чи не найважливішу роль тут зіграв протоієрей Василь Липківський, що виступив із першою доповіддю, в якій обґрунтував канонічність Собору. Він сформулював такі тези на розгляд православних:

«1. Усі вірні, які прибули на Собор, є не приватні особи, а обранці-представники своїх церковних громад, і тому на Соборі лунає голос усієї Української церкви.

2. Усі члени Собору зібрались для вирішення справ Христової церкви в Україні, отже, з нами перебуває сам Христос.

3. Усі члени Собору вірують, що Українською церквою керує Дух Святий і що їх зібрала на Собор благодать Святого Духа.

4. Це все означає, що Собор має всі умови для того, аби бути цілком канонічним.

5. Московські єпископи не прибули на Собор через те, що вони не вважають себе членами нашої Церкви або не вважають себе обранцями цієї Церкви».

Після уважного обговорення тез отця Василя Собор визнав своє зібрання канонічним і правочинним голосом усієї Української церкви. Далі, на підставі дослідження Святого письма, Собор декларував, що в апостольські часи взагалі не існувало єпископської висвяти й що, наприклад, апостола Павла висвятили пророки, які не були єпископами. Ще одним прикладом був апостол Тимофій, якого висвятили покладанням рук священиків, а не єпископів.

Учасники Собору наголошували, що благодать Святого Духа притаманна не окремим єпископам, а Церкві в цілому, тобто громаді вірних, і саме тому, на їхню думку, українська церква також мала повне право покласти на обранця свої руки й звести на нього благодать Святого Духа, як це мало місце в апостольські часи.

Цілком закономірно, що 21 жовтня Всеукраїнський церковний Собор обрав, а 23 жовтня хіротонізував руками всіх присутніх пресвітерів на першого єпископа УАПЦ й митрополита Київського і всієї України протоієрея Василя Липківського.

Після цього була висвячена українська ієрархія й затверджені головні засади життя Української церкви, такі, як автокефалія, відокремлення від держави, соборність, а також – рідна мова в храмах та в церковних школах.

Звертаючись у завершальний день Собору до українського православного люду, митрополит Василь (Липківський) сказав: «Все, що сталося, було підготовлено найкращими силами України. Кожен з вас повинен бути апостолом церкви Української».

23 жовтня 1921 року отець Василь, будучи у новому сані, звернувся до віруючих зі своїм першим архіпастирським посланням, у якому закликав:

«Святу православну Христову віру, … держіть непохитно, нею оживляйтесь, від неї не відходьте… Святу християнську надію … виховуйте й оживляйте в собі, нехай не в'яне ця надія в нас при всяких бідах і напастях земних. Батьки наші не втрачали надії на Христа в наших тяжких обставинах життя. Не втрачайте ж її тепер, коли світ волі над нами засяяв. А над усім цим піднесіть любов християнську, любов до єднання, до братерства, до взаємної у всьому допомоги, любов навіть до ворогів… Щиро ж благословляю вас і всю Українську Церкву нашу першим своїм архіпастирським благословенством, що його через ваші молитви від Господа Бога нині одержав».

Отже, своїми рішеннями Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви, наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та неканонічним актом.

В ухвалах Собору поєдналися вимоги демократизації церковного життя з вимогами відродження українських церковних традицій (виборність парафіяльного духовенства, відродження стилю національного церковного будівництва, українського церковного співу і української православної обрядовості) та запровадження української мови в богослужінні. Всевладдя вищих ієрархів в організації Церкви було обмежене засадами соборноправності. Здійснення висвяти єпископів самими учасниками собору без участі єпископів (учасники собору посилалися при цьому на давні традиції Александрійського патріархату) означало рішучий розрив з організаційними засадами РПЦ та інших православних церков і стало підставою для різкої критики на адресу собору прихильників православної канонічності у формуванні єпископату. Проте делегати собору ухвалили, що надалі "священний чин хіротонії здійснюється за участі двох і більше єпископів по чину всесвітньої Східної Церкви".

Дотримуючись основ віровчення, затверджених на семи Вселенських соборах, і залишаючись "цілком на ґрунті православного розуміння Христової віри", собор прийняв "Канони Української православної церкви", головні положення яких наголошували на автокефалії як одній з принципових засад організації православної церкви ("автокефальні церкви народів і країн вільно єднаються у всесвітню єдину апостольську православну Христову Церкву") та на виборних засадах в організації церковного життя. Передбачалося перетворення життя монастирів "в напрямку первісних чернечих релігійно-трудових громад згідно з умовами сучасного загальноцерковного життя". Канони УАПЦ визнали за необхідне "ґрунтовний перегляд уставів сучасних Божих служб і обрядів" з метою вияву "живої церковно-релігійної творчості". Пастирство священнослужителів усіх рівнів розглядалося як служіння в церкві. Безшлюбність і належність до чернечого сану оголошено не обов'язковими для вступу на єпископське служіння в УАПЦ. Ці правила в організації церковного життя надавали ухвалам собору значення новітньої української церковної реформації. 


До вашої уваги у відділі читальних залів Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки зібрано матеріли, що стосуються 100-річчя із часу проведення І Всеукраїнського православного церковного Собору. Розділ в структурі книжкової виставки «Головні віхи Української революції 1917–1921рр.» має одноіменну назву: «Перший Всеукраїнський Церковний Собор». 




середа, 6 жовтня 2021 р.

"Разом - за безпечні пологи!".

Стартувала Всеукраїнська кампанія 

ГО "Докудейз" "Разом - за безпечні пологи!".

Під час  осінньої школи для модераторів /-ок кіноклубів медіапросвіти з прав людини DOCUDAYS UA, мета якої – сприяти посиленню потенціалу модераторів у поширенні знань про права людини, просуванні демократичних реформ в Україні стартувала унікальна  Всеукраїнська кампанія ГО "Докудейз" "Разом - за безпечні пологи!". Розказати майбутнім матерям і батькам, які права вони мають під час вагітності та пологів, а також навчити їх захищати себе в разі будь-яких порушень — така мета всеукраїнської кампанії «Разом — за безпечні пологи!». Амбасадорами кампанії є письменниця Катерина Бабкіна, співачка Світлана Тарабарова ведучий рубрики #татоможевсе на «1+1» Сергій Багаліка та ін.

 Інформацію про Кампанію можна знайти на сайті

 (https://bezpechnipolohy.org.ua/)

Окрім новин кампанії та тематичних статей, у розділі «Корисні матеріали» на сайті можна прочитати або завантажити інформаційний буклет. Буклет містить розлогу інформацію про ситуації, які можуть відбуватися під час ведення вагітності, як забезпечуються права людини до, після і під час пологів, представлений міжнародний та український досвід. 

четвер, 30 вересня 2021 р.

Вітаємо з Всеукраїнським днем бібліотек!

Дорогі бібліотекарі та просто поціновувачі літератури, вітаємо вас з Днем бібліотек!

Нехай веселим, світлим і повним буде все Ваше життя. Ніколи не сумуйте, не падайте духом. Нехай Вами обрана дорога буде прямою і чистою, нехай робота приносить тільки натхнення. Щастя, миру, добра і усмішок Вам. 

Віри, Надії, Любові!!!

Пам’ятайте, що книганайкращий співрозмовник, порадник і друг!

З повагою колектив відділу читальних залів Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки!

середа, 29 вересня 2021 р.

Михайло Грушевський – символ Всеукраїнського національного єднання

Сьогодні виповнюється 155 років від дня народження видатного історика України, політичного та державного діяча, голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського.

Історико-біографічна довідка

Михайло Сергійович Грушевський – видатний історик, визначний державний і громадсько-політичний діяч, літературознавець, письменник, публіцист, організатор української науки, академік Всеукраїнської академії наук і Академії наук СРСР.

Народився в місті Холм (нині Хелм, Польща) в сім’ї вчителя гімназії, організатора народної освіти, автора “Первой учебной книги церковно-славянского языка”. Рід батька походив від козаків Грушів, рід матері – греко-католицьких священиків Опуцкевичів.

Закінчив 1-шу Тифліську гімназію, історико-філологічний факультет Університету святого Володимира, наукову працю розпочав під керівництвом відомого історика Дмитра Антоновича. За монографію “Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV століття” (1890 рік) нагороджений золотою медаллю, залишений в університеті для подальшої наукової та викладацької роботи як професорський стипендіат.

1894 року захистив магістерську роботу. За рекомендацією Антоновича призначений на посаду ординарного професора кафедри “Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи” Львівського університету.

Львівське Наукове товариство імені Тараса Шевченка (далі – НТШ) як перша українська академія наук

У Львові розпочав активну науково-організаційну діяльність у НТШ. Очолював історико-філософську секцію, редагував “Записки Наукового товаристві імені Тараса Шевченка”, створив та очолив Археографічну комісію товариства, а в 1897–1913 роках голова Товариства, що під його орудою розвивалося як академічна установа на взірець західноєвропейських.

Ініціював роботу зі збирання джерел з історії України, які друкувалися в серійних виданнях Археографічній комісії НТШ: “Жерела до історії України-Руси”, “Пам’ятки української мови та літератури”. 1906 року започаткував видання “Українсько-руського архіву”, а 1898-го – разом із Іваном Франком та Осипом Маковеєм заснував і редагував літературно-публіцистичний журнал “Літературно-науковий вістник”. У 1899 році був одним із організаторів “Української видавничої спілки”. За редакцією вченого у 1895–1913 роках вийшло 113 томів “Записок Наукового товаристві імені Тараса Шевченка”.

Грушевський значну увагу приділяв підготовці наукових кадрів, створив власну наукову школу. Її представники Василь Гарасимчук, Іван Джиджора, Мирон Кордуба, Іван Кревецький, Іван Крип’якевич, Омелян Терлецький, Степан Томашівський.

Головною працею життя Михайла Грушевського вважається багатотомна “Історія України-Руси”. Грушевський вважав написання такої фундаментальної праці справою честі свого покоління і трудився над нею упродовж більшої частини свого життя. Перший том вийшов у Львові 1898 року, а останній, десятий, присвячений подіям 1657–1659 років, надрукувала його донька Катерина в 1936 році, вже після смерті Михайла Грушевського.

Від 1897 року тривалий час добивався відкриття у Львові самостійного українського університету. Один із організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині. 1906 року виступив із програмою заснування українських кафедр у всіх університетах підросійської України. Ініціював створення 1904 року в Львові громадської організації – Товариства прихильників української літератури, науки і штуки, яке сприяло розвиткові української культури та науки, підтримувало творчу інтелігенцію з усіх українських земель.

У Києві продовжив політичну діяльність і розбудову історичної науки та видавничої справи

Після революції 1905–1907 років переніс свою діяльність до Києва. 1907 року його обрали головою новозаснованого Українського наукового товариства у Києві. Редагував “Записки УНТ у Києві”, часопис “Україна”, “Літературно-науковий вістник”, редакцію якого переніс до Києва. З ініціативи та за участю вченого у 1909–1912 роках виходили популярні ілюстровані народні газети “Село” та “Засів”.

У 1907 році Грушевський подав кандидатуру на завідувача кафедри Університету святого Володимира, але через шовіністичні настрої адміністрації університету не отримав достатньої кількості голосів.

У цей період активно співпрацював з Українською думською фракцією в І та ІІ Державних думах Росії та її друкованим органом – “Украинским вестником”. Належав до засновників і членів Ради української політичної партії в Російській імперії – Товариства українських поступовців. Політичну платформу того часу Грушевський базував на засадах конституційного парламентаризму й автономії України.

Початок Першої світової війни застав Грушевського на відпочинку в селі Криворівня (нині – Івано-Франківської області, а тоді – територія Австро-Угорщини). З великими труднощами Грушевський зумів повернутись до Києва, де його заарештували за звинуваченням в австрофільстві та причетності до створення легіону Українських січових стрільців. Після п’ятимісячного ув’язнення в Лук’янівській в’язниці висланий до Симбірська. Восени 1915 року завдяки клопотанням російських вчених йому дозволили переїхати до Казані, ще через рік – до Москви, де активно продовжував наукову діяльність, співпрацював із громадсько-політичним виданням “Украинская жизнь”. До Києва зміг повернутися лише після Лютневої революції 1917 року.

Період Української революції 1917–1921 років – вершина державницьких устремлінь

З березня 1917-го Михайло Грушевський – голова Української Центральної Ради, головний ідейний натхненник українського національного руху. Під його керівництвом Центральна Рада еволюціонувала від вимог національно-культурної автономії до проголошення незалежної Української Народної Республіки.

Грушевський був автором головних політичних документів. Своє бачення національно-культурного і державницького поступу України викладав у виступах, статтях, брошурах, концептуальних положеннях Української революції 1917–1921 років. У статтях “Якої ми хочемо автономії і федерації”, “Хто такі українці і чого вони хочуть”, “На переломі”, “Українська самостійність і її історична необхідність” обґрунтував стратегію досягнення державної незалежності.

Михайло Сергійович – головна дієва особа тогочасного українського політичного життя. Без його участі не відбувалося практично жодне масштабне зібрання. Надавав великого значення конституційному процесові. Під його керівництвом розроблялася Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 року. 

Розробник концепції академії наук як громадської асоціації вчених

Після гетьманського перевороту відійшов від активної політичної діяльності. Розробив концепцію Української академії наук як асоціації вчених, але через образи до неї не увійшов. Наукова та видавнича діяльність Грушевського зосереджувалась у заснованому ним Українському соціологічному інституті, громадсько-політична – в керівництві “Закордонною делегацією” Української партії соціалістів-революціонерів, редагуванні її друкованого органу “Борітеся – Поборете!”, створенні Комітету “Голодним України”.

На еміграції Грушевський розпочав роботу над ще одним великим науковим проектом – багатотомною “Історією української літератури”. Перші його томи були надруковані в 1923 році, останній, 6-й том, присвячений літературі 1-ї третини ХVІІ століття, лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році.

У березні 1924 року повернувся в Україну, щоб завершити “Історію України–Руси”, що неможливо було здійснити без вітчизняних архівів і бібліотечних зібрань. У 1924–1930 роках очолював історичні установи ВУАН: кафедру історії українського народу при Історико-філологічному відділі, Історичну секцію з численними комісіями, археографічну комісію. Осередком його історичної школи стала новостворена Науково-дослідна кафедра історії України. За редакцією вченого в цей період було випущено 80 книг, серед них періодичні та серійні видання: “Україна”, “Науковий збірник”, “Студії з історії України”, “За сто літ”, збірники комісій порайонного дослідження історії України.

У 1929-му Грушевського обрали академіком академії наук СРСР. Однак вже згодом розпочався погром історичних установ, створених Михайлом Сергійовичем: у 1930 році було ліквідовано комісію Історичної секції, Науково-дослідну кафедру історії України, закрито всі видання. В цей період він став об’єктом нещадного цькування з боку більшовицького режиму.

З березня 1931 року Грушевський перебував у Москві у “відрядженні” під пильним наглядом репресивних органів. Архівні джерела свідчать, що тотальне стеження за вченим органами ГПУ–НКВД розпочалося від перших днів повернення в Україну і завершилося арештом у березні 1931 року за звинуваченням у керівництві т. зв. “Українським національним центром”. Через короткий час після допитів у Харкові Грушевського звільнили. Відкритий судовий процес так і не відбувся. Документів, що дозволяють однозначно з’ясувати обставини та пояснити мотиви звільнення вченого, на сьогодні не виявлено.

Помер Михайло Грушевський у Кисловодську після хірургічних операцій. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Попри те, що він повернувся до УСРР, займав високі посади в АН, тривалий час він залишався “контрреволюційним істориком”. Грушевський формально не був репресований радянською владою. За весь час тоталітарного режиму його твори не перевидавалися, а надруковані раніше вилучалися з бібліотек і знищувалися. Наукова спадщина Грушевського в той час не вивчалася.

Цитати Михайла Грушевського:

1. “Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ – нацією, країна – державою”.

2. “Ця стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзмі від українських громадян...”

3. “Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою”.

4. “Український народ належить до ...європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків..., а й самим складом народного характеру”.

5. “Покоління, яких жде Україна тепер, повинні бути людьми діла реального, практичного – спеціалісти-адміністратори, фінансисти, економісти, знавці військового і морського діла, техніки...”

6. “І у нас повинно стати тепер ... прикметою невихованости людини все, що різко розминається з демократизмом і ідеєю соціальної справедливости: нахил до розкішного життя, імпонування зверхнім багатством...”

7. “Тепер наше гасло – самостійність і незалежність”.

8. “Мусимо йти, бо спинити походу не можна”.

9. “Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цей момент: самостійність і незалежність нашого народу”.

Цитати видатних діячів про Михайла Грушевського:

1. “Чоловік широкої освіти, незломної волі і невичерпаної енергії… Ті мало не 70 томів наукових і літературних публікацій, виданих під його редакцією, за його ініціятивою і при його діяльній помочи, то далеко не вся, то може лиш половина його праці”. Іван Франко.

 2. “Була це людина великого масштабу, бистрого розуму, надзвичайно широких розумових зацікавлень. Він мав подиву гідну ерудицію... Працездатність мав колосальну. У розпалі революційних подій 1917 року писав книжки, брошури, статті, склав кілька шкільних підручників. Як голова Центральної Ради одночасно вів засідання, керував дебатами і справляв коректу. Був людиною у повному значенні того слова. Але мав одну органічну хибу: безмежне честолюбство. Він звик володіти і наказувати, і всі йому підпорядковувались, бо він мав в очах людей авторитет, придбаний його розумом і працею”. Дмитро Дорошенко.

3. “Грушевський, як і кожна людина, належав своїй добі. Вона – єдине мірило оцінки історичного діяча. Доба Грушевського цю оцінку зробила. Але творчість Грушевського – це вічна власність українства. І в історичній перспективі “Історія України-Руси” завжди стоятиме поруч з Шевченковим “Кобзарем”. Олександр Оглоблин.

 4. “Він обіймав своїм оком і обгортав своїми дужими раменами всю нашу землю, тішився, коли їй сонце світило, й болів її ранами, а як рани творилися на його очах, старався їх загоювати”. Іван Крип’якевич.

5. “Михайло Грушевський був складною особою та винятковою особистістю. Не одноколірною, а з світлими бліками і тінями”. Ярослав Дашкевич.

6. “Ерудиція, ознайомленість із західньо-європейським політичним життям і природні здібності ставили його значно вище багатьох тодішніх наших громадських діячів і політиків”. Борис Мартос

7. “Це був історик в повному значенні цього слова… Він був переконаний, що український народ вийде на шлях вільного політичного і культурного розвитку навіть тоді, коли хвилево програє той чи інший бій… У внутрішньо-українських справах Михайло Грушевський був гарячим прихильником народоправства і демократії…”. Микола Ковалевський.

8. “Михайло Грушевський був символом всеукраїнського національного єднання, що його він розумів як з’єднання всіх частин української нації в єдиному національно-державному і національно-культурному організмі”. Любомир-Роман Винар.

10 цікавих фактів із життя видатного історика і державотворця

1. Діду Михайла Грушевського по материнській лінії (Захарій Оппоков) за життя було подаровано дворянство, нагороджено двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира.

2. Батько Михайла Грушевського – Сергій Федорович – був знаний як автор одного з кращих підручників з церковнослов’янської мови для шкіл, книга витримала понад 30 перевидань. Це дало змогу набути чималий капітал і жити безбідно ще багато років.

3.  Початкову освіту здобув удома, а до Тифліської гімназі був зарахований одразу до третього класу. Навчання давалось легко, тому мав час працювати бібліотекарем і “плавати у книжковому морі і впиватися ним…”. 

4. Перше кохання – оперна співачка Олена Марковська. Зачаровувався її співом, запрошував на традиційні щорічні концерти у гімназію, декламував їй свої вірші. Олена відповідала взаємністю. Але кохання не мало продовження. На початку 1886 року гастролі оперної трупи у Тифлісі скінчилися, і співачка поїхала. Молоді люди розлучилися.

5. Михайло Грушевський починав творчий шлях саме як письменник. Однак чимало літературних текстів дотепер не друкувалися. Значний їх масив уперше було надруковано у виданні “Михайло Грушевський: Із літературної спадщини” – Нью-Йорк – Київ. – 2000.

6. У січні 1918 року під час штурму Києва більшовики цілеспрямовано спалили фамільний маєток Грушевських на вулиці Паньківській, 9. Операцією командував Михайло Муравйов. Бронепотяг із загонами матросів на чолі з Андрієм Полупановим кілька годин розстрілював запальним снарядами будинок. Ущент згоріли цінні рукописи, бібліотека, унікальні колекції рушників, вишивок, килимів, порцеляни та прикрас. Згодом Муравйов вихвалявся “цим подвигом”: “Я велел артеллерии бить по самым высоким и красивым дворцам и домам Киева, по церквям и попам… Я зажег снарядами огромный дом Грушевского, и он в течении трех суток горел как яркий костер…”.

7. 29 квітня 1918 року на Михайла Грушевського в Луцьких казармах Січових стрільців у Києві здійснено замах. Нападник, за однією з версій – російський офіцер, намагався заколоти голову Центральної Ради багнетом. Та промахнувся, поранивши дружину Марію Іванівну. Нападника затримали, а згодом він загинув за загадкових обставин… при спробі втечі.

8. У Головному управлінні держбезпеки НКВД справа Грушевського носила кодову назву “Старец”.

9. За спогадами сучасників, Грушевський мав надзвичайну працездатність. Спав 4 години на добу, увесь свій час присвячував роботі. Творчий доробок складає понад 2000 праць. 10-томну монографію “Історія України – Руси” Михайло Сергійович писав 38 років (з 1895 по 1933 рік).

10. Один із найбільш суперечливих фактів із життя Михайла Грушевського – це дата його смерті. Мова йде про 24 та 25 листопада 1934 року. Відповідно до історії хвороби Михайла Сергійовича 24 листопада датується останній запис: “Сердечная слабость нарастает... В 2 ч[аса] дня смерть при нарастании сердечной слабости”. 27 листопада 1934 року в українських газетах “Комуніст” та “Вісті ВУЦВК” з’явився некролог Грушевського, де й зазначалась дата смерті – 25 листопада. Це призвело до тиражування неточності, адже нікому не спадало на думку, що в офіційному некролозі може бути хиба такого типу. За матеріалами Українського інституту національної пам’яті

До цієї пам’ятної дати у відділі читальних залів Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки організована книжкова виставка «Михайло Грушевський – символ Всеукраїнського національного єднання»

Запрошуємо всіх охочих ознайомитись з творами видатного українського діяча та літературою про його життя і творчість.

четвер, 23 вересня 2021 р.

Михайло Остроградський. Гулівер від математики

24 вересня виповнюється 220 років від дня народження Михайла Остроградського (1801–1862) – видатного українського математика, спеціаліста з аналітичної і небесної механіки, математичного аналізу і математичної фізики, гідромеханіки і балістики. Він досяг вершин світочів математичної думки і ще за життя, – що в історії буває надзвичайно рідко, сучасники визнали його генієм.

Михайло Остроградський, нащадок старовинного козацького роду, народився 1801 року в селі Пашенна (зараз – Пашенівка Козельщинського району) Полтавської губернії.

Молодий Остроградський мріяв стати військовим, але навчання у Харківському університеті вирішило долю майбутнього вченого-математика. 1820 року Остроградський їде продовжувати навчання до Парижа, де на нього звертає увагу сам П’єр Симон Лаплас, творець «небесної механіки». Вже у 1825 році, не приховуючи свого захоплення, Лаплас писав: «Остроградський наділений великою прозорливістю і є прекрасним знавцем аналізу нескінченно малих величин...». У Парижі він слухав лекції видатних французьких математиків А. Ампера, О. Коші, П. Лапласа, С. Пуассона, Ж. Б. Фур’є тощо, під їх керівництвом Остроградський почав свій шлях у математику.

Перелік друкованих робіт вченого налічує понад 100 публікацій. Більша частина наукових праць Остроградського належить до його улюбленої дисципліни – аналітичної механіки. Він працював у різних напрямках цієї науки: теорії тяжіння, теорії коливань пружного тіла, гідростатики та гідродинаміки, загальної теорії удару. Його праці вирізняються нестандартністю рішення, оригінальністю, глибиною думки. Він зробив значний внесок у розвиток математичної фізики, математичного аналізу, теоретичної механіки, теорії чисел, алгебри, теорії ймовірності, балістики. Важливих результатів досяг Остроградський  у галузі математичного аналізу. Вчений знайшов формулу зв’язку інтегралу по об’єму з інтегралом по поверхні, відому в науці як «формула Остроградського». В усіх його роботах головна увага концентрувалася не на вирішенні окремих задач, а на встановленні узагальнених теорій.

Критерієм цінності наукової роботи Остроградський завжди вважав практику. Небагато можна назвати видатних математиків світу, чиї теорії так широко використовувалися б на практиці, як ідеї Остроградського. Наукові досягнення Остроградського високо цінували сучасники, він був почесним членом багатьох академій наук світу. Його було обрано академіком Імператорської академії наук у Петербурзі і почесним доктором Віленського і Гельсінгфорського університетів, у 1834 році – членом Американської, у 1841 році – Туринської, у 1853 році – Римської та у 1856 році – членом-кореспондентом Паризької академій наук.

Михайло Остроградський був прекрасним педагогом. Вищі спеціальні навчальні заклади вважали за честь мати його у себе професором.

Видатні дослідження Остроградського, багаторічна плідна педагогічна діяльність і створення найпередовішої наукової школи принесли йому заслужену славу найвидатнішого математика свого часу... Слава Михайла Остроградського була такою гучною, що коли молоді науковці виїжджали за кордон вчитися, то їм бажали: «Ставай Остроградським».

Серед творінь великих подвижників від науки праці Михайла Остроградського ще довго залишатимуться не почесними архівними експонатами, а дійовим інструментом пізнання глибинних закономірностей природи.

У 2001 році ЮНЕСКО внесла Михайла Остроградського до переліку видатних математиків світу.

У відділі читальних залів Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки діє книжкова виставка: "Михайло Остроградський. Гулівер від математики"

Запрошуємо до перегляду!