вівторок, 12 жовтня 2021 р.

ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ЦЕРКОВНИЙ СОБОР 1921 РОКУ

14–30 жовтня 1921 року у Києві в Софійському соборі відбувся Всеукраїнський православний церковний Собор. 

Скликання собору було підготовлене Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР). Збереглися списки делегатів (432 особи із семи губерній України); склад делегатів на засіданнях не був сталим. Найчисленнішими були делегації від українських громад Києва (142 особи), Київщини (169 осіб), Чернігівщини (40 осіб), Полтавщини (39 осіб). Склад Собору втілював принцип соборноправності: приблизно сьома частина його делегатів були священнослужителями, решта – миряни: вчителі, селяни, робітники, студенти, урядовці, юристи, кооператори, агрономи, лісники, представники інших професій, і серед них академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.

Жоден із запрошених єпископів на собор не прибули, усі вони належали до Російської православної церкви в Україні та не захотіли узяти участь у Соборі українських православних. Це означало, згідно з канонами Церкви, що Собор не мав права обирати предстоятеля церкви – митрополита – та, в результаті, покладати єпископів. Перед більшістю віруючих тоді постало питання канонічності Собору та його відповідності церковним звичаям.

Чи не найважливішу роль тут зіграв протоієрей Василь Липківський, що виступив із першою доповіддю, в якій обґрунтував канонічність Собору. Він сформулював такі тези на розгляд православних:

«1. Усі вірні, які прибули на Собор, є не приватні особи, а обранці-представники своїх церковних громад, і тому на Соборі лунає голос усієї Української церкви.

2. Усі члени Собору зібрались для вирішення справ Христової церкви в Україні, отже, з нами перебуває сам Христос.

3. Усі члени Собору вірують, що Українською церквою керує Дух Святий і що їх зібрала на Собор благодать Святого Духа.

4. Це все означає, що Собор має всі умови для того, аби бути цілком канонічним.

5. Московські єпископи не прибули на Собор через те, що вони не вважають себе членами нашої Церкви або не вважають себе обранцями цієї Церкви».

Після уважного обговорення тез отця Василя Собор визнав своє зібрання канонічним і правочинним голосом усієї Української церкви. Далі, на підставі дослідження Святого письма, Собор декларував, що в апостольські часи взагалі не існувало єпископської висвяти й що, наприклад, апостола Павла висвятили пророки, які не були єпископами. Ще одним прикладом був апостол Тимофій, якого висвятили покладанням рук священиків, а не єпископів.

Учасники Собору наголошували, що благодать Святого Духа притаманна не окремим єпископам, а Церкві в цілому, тобто громаді вірних, і саме тому, на їхню думку, українська церква також мала повне право покласти на обранця свої руки й звести на нього благодать Святого Духа, як це мало місце в апостольські часи.

Цілком закономірно, що 21 жовтня Всеукраїнський церковний Собор обрав, а 23 жовтня хіротонізував руками всіх присутніх пресвітерів на першого єпископа УАПЦ й митрополита Київського і всієї України протоієрея Василя Липківського.

Після цього була висвячена українська ієрархія й затверджені головні засади життя Української церкви, такі, як автокефалія, відокремлення від держави, соборність, а також – рідна мова в храмах та в церковних школах.

Звертаючись у завершальний день Собору до українського православного люду, митрополит Василь (Липківський) сказав: «Все, що сталося, було підготовлено найкращими силами України. Кожен з вас повинен бути апостолом церкви Української».

23 жовтня 1921 року отець Василь, будучи у новому сані, звернувся до віруючих зі своїм першим архіпастирським посланням, у якому закликав:

«Святу православну Христову віру, … держіть непохитно, нею оживляйтесь, від неї не відходьте… Святу християнську надію … виховуйте й оживляйте в собі, нехай не в'яне ця надія в нас при всяких бідах і напастях земних. Батьки наші не втрачали надії на Христа в наших тяжких обставинах життя. Не втрачайте ж її тепер, коли світ волі над нами засяяв. А над усім цим піднесіть любов християнську, любов до єднання, до братерства, до взаємної у всьому допомоги, любов навіть до ворогів… Щиро ж благословляю вас і всю Українську Церкву нашу першим своїм архіпастирським благословенством, що його через ваші молитви від Господа Бога нині одержав».

Отже, своїми рішеннями Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви, наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та неканонічним актом.

В ухвалах Собору поєдналися вимоги демократизації церковного життя з вимогами відродження українських церковних традицій (виборність парафіяльного духовенства, відродження стилю національного церковного будівництва, українського церковного співу і української православної обрядовості) та запровадження української мови в богослужінні. Всевладдя вищих ієрархів в організації Церкви було обмежене засадами соборноправності. Здійснення висвяти єпископів самими учасниками собору без участі єпископів (учасники собору посилалися при цьому на давні традиції Александрійського патріархату) означало рішучий розрив з організаційними засадами РПЦ та інших православних церков і стало підставою для різкої критики на адресу собору прихильників православної канонічності у формуванні єпископату. Проте делегати собору ухвалили, що надалі "священний чин хіротонії здійснюється за участі двох і більше єпископів по чину всесвітньої Східної Церкви".

Дотримуючись основ віровчення, затверджених на семи Вселенських соборах, і залишаючись "цілком на ґрунті православного розуміння Христової віри", собор прийняв "Канони Української православної церкви", головні положення яких наголошували на автокефалії як одній з принципових засад організації православної церкви ("автокефальні церкви народів і країн вільно єднаються у всесвітню єдину апостольську православну Христову Церкву") та на виборних засадах в організації церковного життя. Передбачалося перетворення життя монастирів "в напрямку первісних чернечих релігійно-трудових громад згідно з умовами сучасного загальноцерковного життя". Канони УАПЦ визнали за необхідне "ґрунтовний перегляд уставів сучасних Божих служб і обрядів" з метою вияву "живої церковно-релігійної творчості". Пастирство священнослужителів усіх рівнів розглядалося як служіння в церкві. Безшлюбність і належність до чернечого сану оголошено не обов'язковими для вступу на єпископське служіння в УАПЦ. Ці правила в організації церковного життя надавали ухвалам собору значення новітньої української церковної реформації. 


До вашої уваги у відділі читальних залів Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки зібрано матеріли, що стосуються 100-річчя із часу проведення І Всеукраїнського православного церковного Собору. Розділ в структурі книжкової виставки «Головні віхи Української революції 1917–1921рр.» має одноіменну назву: «Перший Всеукраїнський Церковний Собор». 




Немає коментарів:

Дописати коментар