Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту

                                      

27 січня увесь світ відзначає Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Під цим терміном розуміють регулярні утиски, гоніння та навмисне винищення нацистами єврейської нації. Геноцид мав місце з 1933 по 1945 роки та супроводжувався жахливими діяннями нацистського режиму. За цей час було знищено понад 5 000 000 осіб єврейської національності.

1 листопада 2005 року на Генеральній асамблеї ООН було затверджено Резолюцію, присвячену Голокосту. В документі йде мова про те, що геноцид призвів до винищення 30% євреїв та великої кількості осіб, що належали до інших національностей. Саме в цій Резолюції 27 січня було проголошене Днем пам’яті жертв Голокосту та з цього часу почалося всесвітнє відзначення цієї події.

27 січня – знакова дата для представників єврейської народності. Саме в цей день після закінчення Другої світової війни у 1945 році війська одного з українських фронтів звільнили в’язнів з Аушвіц-Біркенау (також відомий як концтабір Освенцим). Це найбільший за розмірами табір смерті, що був заснований нацистами для масового фізичного знищення негідних, за переконаннями нацистської Німеччини, осіб. В наші дні цей табір уособлюють з найбільшими в історії землі злочинами. У цьому році світ відзначає 80  років з моменту звільнення ув’язнених.

Місцями найбільших масових страт євреїв в Україні стали: Бабин Яр (Київ), Богданівка Одеської області, Дрогобицький Яр (Харків), Кам’янець-Подільський, Дальник Одеської області, урочище Сосонки біля Рівного.

На Волині, в Луцьку в 1942 році діяло два гетто . Одне було робітниче гетто, де були євреї тих специфічних професій, які були нагально потрібні для вермахту і для потреб міста. Друге гетто, найбільше, приблизно 18 тисяч осіб, там були просто люди. Велике гетто було винищене в кінці серпня 1942-го року. Після цього відбулося ще декілька розстрілів – у вересні та грудні 1942-го, зокрема вбивали євреїв, які переховувалися, та тих, котрі працювали в робітничому гетто. Всього загинуло 25 тисяч 658 людей – жителів обласного центру Волині та навколишніх сіл.

На заході представлена книжкова виставка літератури по даній темі: «Пам’ять про Голокост: паралелі історії». На виставці представлена література по даній тематиці – документальна та художня. Запрошуємо до перегляду.

Голокост є однією з найстрашніших трагедій та одним із найбільших злочинів в історії людства, завжди буде для всіх застереженням про небезпеки, в основі яких – ненависть, фанатизм, расизм та упередженість.
Усі країни мають право на безпеку та розвиток. Усі люди в цьому світі мають право бути вільними та рівними, незалежно від їхньої етнічної приналежності, кольору шкіри, мови, віросповідання.
Пам’ятаймо ж про це, згадуючи мільйони жертв Голокосту та вшановуючи їхню пам’ять!

День Соборності

 

        22 січня Україна відзначає День Соборності. Офіційно це свято встановлено Указом Президента України “Про День соборності України” від 21 січня 1999 року № 42. 

        22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві в урочистій атмосфері відбулося проголошення Акта злуки (об'єднання) Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в єдину незалежну державу. У зачитаному на зборах «Універсалі соборності», зокрема, відзначалося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».  Цей день став символом українського державотворення, втілив соборницькі прагнення українців щодо консолідації в одній державі.

       Перша світова війна, національні революційні рухи та розпади імперій наблизили втілення ідеалу соборності. У Києві в 1917 році постала Українська Центральна Рада, яка проголосила Українську Народну Республіку. А в Галичині після Листопадового чину 1 листопада 1918 року постала Західноукраїнська Народна Республіка. Її лідери ініціювали переговори про об’єднання Наддніпрянської України з Наддністрянською. До Києва вирушила галицька делегація. 

       1 грудня 1918 року на залізничній станції у Фастові представники ЗУНР і УНР підписали «Передвступний договір» (тобто попередній чи прелімінарний). Угода констатувала непохитний намір ЗУНР «злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Зі свого боку, УНР проголошувала згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку». Договір підписали: від УНР – Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, від ЗУНР – Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький. Передвступний договір ратифікували 3 січня 1919 року на першому засіданні Української Національної Ради – керівного органу ЗУНР. Для урочистого проголошення та юридичного оформлення цього рішення до Києва було відряджено представницьку делегацію на чолі з віце-президентом УНРади Левом Бачинським. 

       18 січня відбулася спільна нарада Директорії і Ради народних міністрів УНР за участі делегації з Галичини, Буковини і Закарпаття. Йшлося про проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР та урочистості з цієї нагоди. Рада міністрів доручила написати сценарій заходів та особисто очолити всі церемонії міністру народної освіти Іванові Огієнку. Саме він запропонував влаштувати загальнонародне свято на річницю проголошення самостійності УНР.  

       22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві, у першу річницю незалежності УНР, у святковій атмосфері відбулося проголошення «Універсала Директорії Укаїнської Народної Республіки» (його ми символічно називаємо Актом Злуки). Будівлі в центральній частині міста прикрашали національні прапори, вхід до Софійського майдану оздобили тріумфальною аркою з гербами УНР і ЗУНР. Під музику на центральні вулиці стікалися десятки тисяч мешканців столиці і численні гості. Хор під керівництвом Кирила Стеценка в супроводі оркестра заспівав «Ще не вмерла Україна». 

       І настав історичний момент – міністр закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський оголосив грамоту, ухвалу УНРади, і передав її голові Директорії Володимиру Винниченку. У відповідь член Директорії Федір Швець зачитав Універсал: “ Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”

       Закінчилося свято урочистим молебнем і парадом. З особливим захопленням вітали колони Січових стрільців і полковника Євгена Коновальця.

              Через низку причин об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу не було доведене до завершення. Продовжували існувати два окремі уряди, дві армії. Республіки фактично перебували у конфедеративних відносинах. Відмінні геополітичні інтереси та цілі, зрештою, призвели до розвалу соборного фронту Української революції пізньої осені 1919 року. Тим не менше, Акт Злуки став символом і легендою для наступних поколінь борців за Україну. 

       Після проголошення об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року ідея цілісності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставилася під сумнів. Упродовж багатьох десятиліть Акт залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу.

       За часів радянського тоталітарного режиму проголошення незалежності УНР і День Соборності не відзначалися. Зі встановленням радянської влади всі українські свята були витіснені з суспільного дискурсу. Пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР зберігали мешканці заходу України й українська політична еміграція в країнах Західної Європи й Америки. 22 січня там урочисто відзначали свято незалежності та соборності Української держави. 

              21 січня 1990 року українська патріотична громадськість із нагоди 71-ї річниці проголошення злуки УНР та ЗУНР утворила живий ланцюг єднання від Івано-Франківська до Києва. Прикладом тієї «української хвилі» була акція жителів країн Балтії «Балтійський шлях». Скільки учасників вийшло на нашу акцію вшанування подій Української революції, достеменно невідомо: різні джерела називають від 500 тисяч до трьох мільйонів людей, які взялися за руки та створили безперервний ланцюг від Києва через Львів до Івано-Франківська. Акція стала провісником майбутнього падіння СРСР і постання незалежності України.      

Для України соборність – це єдність у багатоманітності, об’єднання навколо української державності й ідентичності. Ідея територіальної цілісності країни поєднується з ідеями духовної згуртованості. Тож соборність невіддільна від державності, суверенітету й незалежності нації – фундаменту для побудови демократичної держави.     

    В умовах сучасної російсько-української війни соборність набуває більшого символізму та гостроти, адже нині, як ніколи, українцям потрібно об’єднатися заради майбутнього.

     У відділі читальних залів ВОУНБ імені Олени Пчілки представлена виставка “День Соборності України – єднання сили і духу народу”.

Герої – «кіборги»: ціна любові, більша за життя

    Всього було в нашій історії: і високого, і трагічного. Як ніякий інший народ, українці заплатили за своє право на волю життям мільйонів синів і дочок. Вони гинули по світах за ту ідею, без якої будь-який народ перестає так називатися. Скільки разів розлука і відчай брали верх, коли здавалося, що вже ніхто не порятує народ від загибелі.

     Однак кожна епоха народжувала нових героїв, готових до самопожертви. Кожен крок нашого національно-визвольного руху скроплений кров`ю української молоді-цвіту нашої нації.

     20 січня- День вшанування захисників Донецького аеропорту, День пам’яті кіборгів, які тримали оборону Донецького аеропорту  під час війни на сході України. Саме до цієї пам’ятної дати було проведено Урок мужностіу: «Герої – «кіборги»: ціна любові, більша за життя». 

Минає десята річниця з часу завершення оборони Міжнародного аеропорту «Донецьк» імені Сергія Прокофєва. Бої за контроль над летовищем між українськими військовими та проросійськими бойовиками тривали вісім місяців і завершилися після повного руйнування старого та нового терміналів аеропорту. Кіборгами українців прозвали сепаратисти, які були шоковані, що живі люди могли так довго і стійко боронити будови аеропорту.

Кіборги вистояли, не встояв бетон — фраза, яка увійшла в історію разом із подвигом бійців України.

 

Вони постали каменем, мов неприступна скеля,
На них залізом плавленим валились сотні тонн,
Та їх кістки не тріснули — не витримала стеля,
Та дух їх не зламався — не витримав бетон!

 

В обороні аеропорту брали участь не тільки воїни, але і медики з волонтерами, що надавали допомогу та підтримку українським бійцям. Тому сьогоднішня зустріч присвячена усім, хто стояв за Україну в ті дні.

 Бої за Донецький аеропорт – одні з найзапекліших у війні на сході України – тривали з травня 2014-го до 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові протистояли навалі російсько-окупаційних військ і проросійським бойовикам, затято відстоюючи рідну землю. Звитяжна оборона летовища стала символом незламності та бойового духу нашого війська.

За стійкість, безстрашність і нездоланність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами». Пам’ять про їхню звитягу сьогодні українці втілюють у фотовиставках, книгах, фільмах, пам’ятних монетах.

Під час заходу відбулась презентація книжкової виставки: «Донецький аеропорт – символ незламності і стійкості України», на якій експонуються книги і статті з періодичних видань по даній темі. На виставці подані матеріали про волинських воїнів-кіборгів.

В 2017 році знятий художній фільм режисера А. Сеїтаблаєва  «Кіборги. Герої  не  вмирають» .

Кіборги стали національним символом відваги і стійкості українських бійців, про що українці будуть пам’ятати завжди. Менше, що ми можемо зробити для них – це пам’ятати їх подвиг і ціну, яку вони заплатили за нашу незалежність. 

Минуть роки, відлетять у вічність, прийдуть у світ нові покоління, але не згасне пам’ять про героїв про героїв-українців, які боролися за незалежність, цілісність, гідність і свободу нашої держави.  І кому як не нам, українцям, зрозуміти одну просту річ – війна ніколи не наближає мир.

 Дякуємо за активність учням та вчителям ліцею №4 та ліцею №7.

 

Любіть і бережіть Україну, бережіть себе. Хай живе Україна!

Слава Україні!   Героям слава!

 

 

Година мужності

 

Богдан Хмельницький- фундатор української незалежності

 

Минуле кожної країни і кожної нації ототожнюється в історичній пам’яті поколінь з епохальними подіями, які з плином часу не втрачають актуальності, а також виховного і повчального значення. Такою подією в нашій історії стало створення Української козацької держави на чолі з Богданом Хмельницьким, якого в останні дні грудня 1648 року проголошено великим князем Русі. Великий гетьман започаткував нову епоху в боротьбі української нації за незалежність і створення самостійної держави на основі ідеї відродження Князівської Руси-України.

Саме за владарювання Хмельницького поняття «Україна» поступово перетворилося з географічної на політичну назву козацької держави

Національно-визвольна війна, яку він очолив, спричинила революційні зрушення у політичній, соціальній, економічній і духовній сферах, докорінно змінила геополітичну ситуацію у Східній Європі. Богдан Хмельницький є батьком-засновником України – держави, яка пройшла тернистий шлях здобуття й утвердження незалежності, яка від 1991 року й донині існує як повноправний суб’єкт міжнародних відносин. Адже саме за владарювання Хмельницького поняття «Україна» поступово перетворилося з географічної на політичну назву козацької держави.

Так, ще навесні 1650 року в одному з варіантів тексту договору гетьмана Б. Хмельницького з Молдавським князівством чи не вперше у практиці Війська Запорозького вжито словосполучення «українські землі» у розумінні «земель», що належать «Україні»: «У Польщі під владою Війська Запорозького має знаходитися така кількість українських земель, як сказано в умовах Зборівських пактів, починаючи від Дністра аж до Дніпра, а від Дніпра аж до московського кордону». А на початку 1657 року у проєкті угоди між Військом Запорозьким та Шведським королівством зазначалося: «…Хай розважить Хмельницький, чи годиться, щоб царя було визначено наступником Його Королівської Милості, бо він не хоче миру за інших умов, лиш хоче бути проголошеним королем, або щоб йому віддали Україну і велику частину Литви». «…А писатися йому Князем Київським і Чернігівським і гетьманом Війська Запорозького, а мати йому владу у своїй землі в отчинах своїх шляхетських, в судах і управах в тих краях, які йому, Хмельницькому, і козакам від Його Королівської Величності на віки спадковим правом дані і підтверджені будуть».

Як відомо, титул великого князя Київського (Руського) після занепаду Київської Русі та її держав-спадкоємців привласнили спочатку великі князі Литовські, а згодом – королі Речі Посполитої. У документі під назвою «Про Князівство Київське. Привілей прилучення князівства Київського до Корони Польської», що став одним із основних правових актів Люблінської унії 1569 року, поляки так обґрунтовували своє право на спадщину Русі: «Київ був і є головою й головним містом Руської землі, а Руська земля вся з давніх часів від предків наших королів польських, між іншими попередніми членами, до Корони Польської є прилучена: так частина через битви, частина теж через добровільне піддання і спадок деяких ленних княжат, які її між собою на різні частини розтягнули, за цим до єдності й власності Корони прийшла: як-от із привілеїв, котрі у скарбі нашому є, на очі кожен побачити може; між якими багато їх є, які саме про землю і Князівство Київське те засвідчують, що до Корони Польської вічним правом досконалим належати мають: також завжди належали ще до Владислава Яґелли короля, прадіда нашого: який потім тим способом над обома народами, як поляками, так і литвинами, нероздільно панував, від Корони Польської, як від власного тіла, ті землі та князівство Київське відірване при Великім князівстві Литовськім мати хотів, але за забороною всіх станів коронних, які так від того прадіда нашого, як від інших по ньому будучих предків наших королів польських і великих княжат литовських, і від нас теж самих тієї землі пильно завжди згадувати не забували: аби була до Корони повернена та прилучена…»

Формування інституцій нової держави відбувалося у час так званого «безкоролів’я» у Речі Посполитій, після нищівних поразок королівського війська

Зрозуміло, що не всі мешканці Руської землі підтримували такі «юридичні обґрунтування» поляків – багато хто прагнув визволити свій край з-під їхньої влади. Так, уже учасники перших козацьких повстань у всякий спосіб намагалися продемонструвати свою непідлеглість польській короні.

А завершилася ця визвольна борня переможною війною запорозького війська на чолі з Богданом Хмельницьким. І коли в розпал визвольної війни, у травні 1648 року, помер Владислав IV – «з ласки Божої король Польський, великий князь Литовський, Руський, Прусський, Мазовецький, Жмудський, Лівонський, Сіверський, Чернігівський, Смоленський і Шведський, Готський, Вандальський спадковий король», – з’явився шанс легально відібрати у його наступників частину володінь і титул «великого князя Руського», здобутий «через битви, добровільне піддання і спадок деяких ленних княжат». Формування інституцій нової держави відбувалося у час так званого «безкоролів’я» у Речі Посполитій, після нищівних поразок королівського війська.

«Найвеличніший із монархів релігії Ісусової, найперший з покоління Месії», за визначенням султана Мегмеда IV (до речі, сина українки Надії – Хатідже Турхан), гетьман козацький Богдан Хмельницький 21 грудня 1648 року в’їжджав до Києва, давньої столиці «монархів руських», в оточенні розкішно вбраних полковників, за ним несли корогви, гармати, бунчуки та військові трофеї. Київський митрополит Сильвестр Косів та Єрусалимський патріарх Паїсій виїхали назустріч переможному гетьманові на чолі почесної варти з тисячі вершників. У вітальній промові патріарх титулував гетьмана «князем Русі» та порівнював його з візантійським імператором Костянтином Великим.

Урочистості тривали кілька діб. 27 грудня, у день іменин Хмельницького, «в соборі гетьман стояв на чільному місці, – пише польський мемуарист, львівський підкоморій Войтех М’ясковський, – й усі виявляли перед ним благоговіння, а деякі цілували йому ноги». Службу правив сам патріарх Паїсій. Під час літургії він наказав Хмельницькому причащатися. Богдан був здивований: адже він перед тим не сповідувався. Але Паїсій наполіг, ба більше – без сповіді відпустив йому не лише минулі, а й майбутні гріхи. Саме цей факт і надав обряду особливого підтексту – відпущення майбутніх гріхів. Це був один із елементів коронаційної процедури. Гетьманська корона, або гетьманське перо – особлива українська реліквія, виготовлена із золота, інкрустована перлами та дорогоцінним камінням. Щоправда, носили її гетьмани на східний манір, наслідуючи османів, які кріпили соргучі, виготовлені з пір’я, золота і коштовностей, на тюрбани.

«Тепер уже час минув. Я вже довів, про що ніколи не мислив, доведу й далі, що задумав: виб’ю з лядської неволі народ весь руський»

Прибулі від коронованого 17 січня 1649 року польського монарха Яна II Казимира посли почули від Богдана Хмельницького таке: «Правда то є, що мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем Руським». «…Ми всі, слухаючи його, оніміли», – зазначив після цієї аудієнції в лютому 1649 року один із королівських послів М’ясковський. А Хмельницький і далі окреслював свій план: «Тепер уже час минув. Я вже довів, про що ніколи не мислив, доведу й далі, що задумав: виб’ю з лядської неволі народ весь руський. А що до цього за шкоду і кривду свою воював, тепер воювати буду за віру православну нашу. Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич».

Так на мапі Європи була відроджена «Старожитна Русь» під новою назвою – Україна – суверенна козацька держава на чолі з князем Богданом. У відділі читальних залів ВОУНБ імені Олени Пчілки присв’ячена виставка “Богдан Хмельницький – фундатор української незалежності”. 

Запрошуємо переглянути виставку.