Права людини під час війни: боротьба, що триває

10 грудня світ відзначає Міжнародний день прав людини. Саме в цей день у 1948 році була прийнята Загальна декларація прав людини – фундаментальний документ, який проголошує невід’ємні права, притаманні кожній людині незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження. У 1950 році Генеральна Асамблея ООН проголосила 10 грудня Днем прав людини з метою залучення уваги людей в усьому світі до Загальної декларації прав людини як до загального ідеалу для всіх людей і народів. 

Протягом багатьох років міжнародна спільнота докладала чималих зусиль для зміцнення міжнародного права, вдосконалення механізмів захисту прав і свобод людини, а також протидії будь-яким формам дискримінації. Однак закріплення того чи іншого права в певних документах – це далеко не кінець довгої і важкої дороги. Важливо не просто задекларувати право, а й забезпечити його реалізацію. 

Розпочавши збройну агресію проти України, росія порушила фундаментальні норми й принципи міжнародного права, низку двосторонніх і багатосторонніх договорів та спричинила масові порушення прав і свобод людини. І сьогодні, в умовах війни, ми фактично виборюємо закріплені в багатьох міжнародних документах права. Саме тому для кожного з нас вони набувають особливого значення. Хто, як не українці, можуть краще розуміти справжню ціну прав і свобод, виборених крізь роки боротьби, випробувань та прагнення до гідного життя?!

В умовах воєнного стану забезпечення реалізації, гарантування та захист прав і свобод людини є не лише важливим, а й надскладним завданням для держави. Права людини – це не лише юридичні норми, але й фундамент для побудови справедливого, мирного та прогресивного суспільства, а дотримання принципів рівності та поваги до людської гідності є основою для безпечного майбутнього.

У відділі читальних залів організовано книжкову виставку «Права людини в умовах сучасних викликів і загроз».

 

Мужність та відвага крізь роки: живі голоси фронту у бібліотеці

У стінах нашої бібліотеки відбувся захід “Мужність та відвага крізь роки”, присвячений Дню Збройних сил України — святу, що нині звучить зовсім інакше, ніж у мирні часи. Колись воно було нагодою згадати про військову службу, вшанувати подвиги попередніх поколінь. Сьогодні ж це день, у якому зібрані кров, втрати, надія та щоденна боротьба. День, що промовляє до кожного: ми живі, бо вони стоять.

Це свято не має зайвого пафосу, бо пафос тьмяніє перед реальністю війни. Натомість воно має велич — ту, що народжується у людях, які не втекли, не схилилися й не зламалися.

Саме таких людей ми мали честь зустріти у залі: Ігор Підлісний, Михайло Бабенчук, Сергій Зиза, Максим Денисенко. Кожен із них — окрема книга, важка, правдива, виписана не чорнилом, а досвідом, який не побажаєш нікому. Вони говорили без прикрас — прямо, чесно, іноді з гірким усміхом, іноді з довгими паузами, у які вміщалося більше, ніж у слова. У цих історіях не було випадкових героїв — лише люди, що стали стіною, щоб ми могли жити й працювати.

У час війни підтримка військових — це не жест ввічливості. Це наш обов’язок. І не лише матеріальний. Найперше — моральний. Бо навіть найсильніший воїн потребує відчуття, що за його спиною стоїть народ, який тримає з ним один фронт.

Слова подяки, повага, елементарна людяність — інколи це важить більше, ніж здається. Наші захисники повинні знати, що їхнє місце в серці країни — непорушне.

Під час зустрічі багато прозвучало й про майбутнє. Не примарне, не вигадане — реальне, вистраждане. Майбутнє, яке вони бачать світлим не з наївності, а з переконання, що народ, який вистояв, збудує державу, сильнішу за всі рани. Їхні слова — це гордість за підростаюче покоління, що налаштоване захищати та підтримувати свою країну, наче стишений голос досвідченої людини, яка вже пройшла крізь бурю й точно знає: ми вийдемо з неї живими.

Захід завершився подяками, теплими рукостисканнями та хвилиною мовчання — тихою, як молитва, і водночас важкою, як камінь у серці. Ми вшанували тих, хто тримає небо над Україною сьогодні. І тих, хто вже не повернувся — але лишив у нашій свободі свій останній подих.

Ця зустріч стала нагадуванням, що Збройні сили України — це не абстрактна структура. Це конкретні люди. Зі своїми страхами, сміливістю, жартами, втомою, надією. І наша підтримка потрібна їм не “інколи” і не “коли буде час”. Вона потрібна зараз — щодня, щосили. Бо ми теж частина цієї боротьби.

Відділ читальних залів Волинської ОУНБ імені Олени Пчілки висловлює щиру вдячність  Луцькому педагогічному інституту (в особі Кравець Анатолія Івановича, Павлюк Надії Миколаївні), Волинському регіональному музею українського війська та військової техніки (в особі Ткачука Олега Миколайовича) в організації та проведенні заходу.

Олександр Греків: стратег, реформатор і голос української військової честі

Ім’я Олександра Петровича Грекова — це не просто рядок у підручниках чи довідниках. Це постать, що уособлює незламну віру в українську державність, силу військової думки та шляхетну стійкість людини, яка пройшла крізь імперські війни, національні революції, еміграцію й табори, але не зрадила себе й Україну.

Народжений 21 листопада (3 грудня) 1875 року в селі Сопич на Сумщині, у дворянській родині з давнім грецьким корінням, Греків отримав блискучу освіту: юридичний факультет Московського університету, Миколаївська військова академія, дисертація з історії військового мистецтва. Уже рання кар’єра показала — маємо справу з офіцером, який не просто виконує накази, а мислить, аналізує, реформує.

У російській армії Греків пройшов шлях до генерал-майора, викладав тактику, командував гвардійськими підрозділами та отримав орден Святого Георгія за бойові заслуги в Першій світовій. Та доленосним виявився 1917 рік, коли він прибув до Києва на прохання Михайла Грушевського.

Від ліквідації Київської військової округи до керівництва гарнізоном — Греків швидко стає одним із ключових українських військових фахівців. Він стає командиром 2-ї Сердюцької дивізії, товаришем міністра військових справ УНР, а з грудня 1918 року — міністром та першим Наказним Отаманом Армії УНР.

На чолі Української Галицької армії у червні 1919 року Греків провів один із найуспішніших наступів УГА — Чортківську офензиву.

За три тижні українські війська відкинули польські сили, звільнивши значну частину ЗУНР. Хоч наступ і зупинився через брак зброї та амуніції, ця операція стала блискучим зразком тактики та організації.

Він також реформував структуру війська: замість полків та дивізій запровадив корпуси, що дозволило компактніше і швидше реагувати на ситуацію на фронті.

Після відставки в липні 1919 року Греків з родиною виїхав до Чернівців, а згодом оселився у Відні. Він видавав газету «Україна», працював у громадських організаціях, залишався авторитетом для української еміграції.

Та у 1948 році радянська контррозвідка викрала його прямо з Відня. Генерала засудили на 25 років таборів.

У спогадах співв’язнів він постає людиною непохитною, чесною й шляхетною: “Генерал… терпів як усі інші, не вислужувався, а навпаки підтримував других на дусі.”

Звільнення прийшло лише 1956 року. Греків повернувся до Австрії й прожив там останні роки. Помер 2 грудня 1959 року й похований біля Відня.

Сьогодні його ім’ям названі вулиці у Києві, Львові, Сумах, Глухові та інших містах. Він офіційно визнаний борцем за незалежність України у XX столітті. Його діяльність — це приклад державницької мужності, інтелекту й військової культури, що має значення й для сучасної України.

До 150-річчя від дня народження Олександра Грекова у відділі читальних залів Волинської ОУНБ імені Олени Пчілки організовано книжкову викладку літератури, присвячену його життю й військовій діяльності. Це нагода побачити рідкісні видання, праці істориків та документальні джерела, які дозволяють ближче відчути масштаб цієї постаті.