У стінах нашої бібліотеки відбувся захід “Мужність та
відвага крізь роки”, присвячений Дню Збройних сил України — святу, що нині
звучить зовсім інакше, ніж у мирні часи. Колись воно було нагодою згадати про
військову службу, вшанувати подвиги попередніх поколінь. Сьогодні ж це день, у
якому зібрані кров, втрати, надія та щоденна боротьба. День, що промовляє до
кожного: ми живі, бо вони стоять.
Це свято не має зайвого пафосу, бо пафос тьмяніє перед
реальністю війни. Натомість воно має велич — ту, що народжується у людях, які
не втекли, не схилилися й не зламалися.
Саме таких людей ми мали честь зустріти у залі: Ігор
Підлісний, Михайло Бабенчук, Сергій Зиза, Максим Денисенко. Кожен із них —
окрема книга, важка, правдива, виписана не чорнилом, а досвідом, який не
побажаєш нікому. Вони говорили без прикрас — прямо, чесно, іноді з
гірким усміхом, іноді з довгими паузами, у які вміщалося більше, ніж у слова. У
цих історіях не було випадкових героїв — лише люди, що стали стіною, щоб ми могли
жити й працювати.
У час війни підтримка військових — це не жест
ввічливості. Це наш обов’язок. І не лише матеріальний. Найперше — моральний. Бо
навіть найсильніший воїн потребує відчуття, що за його спиною стоїть народ,
який тримає з ним один фронт.
Слова подяки, повага, елементарна людяність — інколи
це важить більше, ніж здається. Наші захисники повинні знати, що їхнє місце в
серці країни — непорушне.
Під час зустрічі багато прозвучало й про майбутнє. Не
примарне, не вигадане — реальне, вистраждане. Майбутнє, яке вони бачать світлим
не з наївності, а з переконання, що народ, який вистояв, збудує державу,
сильнішу за всі рани. Їхні слова — це гордість за підростаюче покоління, що
налаштоване захищати та підтримувати свою країну, наче стишений голос
досвідченої людини, яка вже пройшла крізь бурю й точно знає: ми вийдемо з неї
живими.
Захід завершився подяками, теплими рукостисканнями та
хвилиною мовчання — тихою, як молитва, і водночас важкою, як камінь у серці. Ми
вшанували тих, хто тримає небо над Україною сьогодні. І тих, хто вже не
повернувся — але лишив у нашій свободі свій останній подих.
Ця зустріч стала нагадуванням, що Збройні сили України
— це не абстрактна структура. Це конкретні люди. Зі своїми страхами,
сміливістю, жартами, втомою, надією. І наша підтримка потрібна їм не “інколи” і
не “коли буде час”. Вона потрібна зараз — щодня, щосили. Бо ми теж частина цієї
боротьби.
Відділ читальних залів Волинської ОУНБ імені Олени Пчілки
висловлює щиру вдячність Луцькому
педагогічному інституту (в особі Кравець Анатолія Івановича, Павлюк Надії
Миколаївні), Волинському регіональному музею українського війська та військової
техніки (в особі Ткачука Олега Миколайовича) в організації та проведенні
заходу.
Немає коментарів:
Дописати коментар