Дорогі бібліотекарі та просто поціновувачі літератури, вітаємо вас з Днем бібліотек!
Нехай веселим, світлим і повним буде все Ваше життя. Ніколи не сумуйте, не падайте духом. Нехай Вами обрана дорога буде прямою і чистою, нехай робота приносить тільки натхнення. Щастя, миру, добра і усмішок Вам.
Віри, Надії, Любові!!!
Пам’ятайте, що книга – найкращий співрозмовник, порадник і друг!
Сьогодні виповнюється 155 років від дня народження видатного історика України, політичного та державного діяча, голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського.
Історико-біографічна довідка
Михайло Сергійович Грушевський – видатний історик, визначний державний і громадсько-політичний діяч, літературознавець, письменник, публіцист, організатор української науки, академік Всеукраїнської академії наук і Академії наук СРСР.
Народився в місті Холм (нині Хелм, Польща) в сім’ї вчителя гімназії, організатора народної освіти, автора “Первой учебной книги церковно-славянского языка”. Рід батька походив від козаків Грушів, рід матері – греко-католицьких священиків Опуцкевичів.
Закінчив 1-шу Тифліську гімназію, історико-філологічний факультет Університету святого Володимира, наукову працю розпочав під керівництвом відомого історика Дмитра Антоновича. За монографію “Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV століття” (1890 рік) нагороджений золотою медаллю, залишений в університеті для подальшої наукової та викладацької роботи як професорський стипендіат.
1894 року захистив магістерську роботу. За рекомендацією Антоновича призначений на посаду ординарного професора кафедри “Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи” Львівського університету.
Львівське Наукове товариство імені Тараса Шевченка (далі – НТШ) як перша українська академія наук
У Львові розпочав активну науково-організаційну діяльність у НТШ. Очолював історико-філософську секцію, редагував “Записки Наукового товаристві імені Тараса Шевченка”, створив та очолив Археографічну комісію товариства, а в 1897–1913 роках голова Товариства, що під його орудою розвивалося як академічна установа на взірець західноєвропейських.
Ініціював роботу зі збирання джерел з історії України, які друкувалися в серійних виданнях Археографічній комісії НТШ: “Жерела до історії України-Руси”, “Пам’ятки української мови та літератури”. 1906 року започаткував видання “Українсько-руського архіву”, а 1898-го – разом із Іваном Франком та Осипом Маковеєм заснував і редагував літературно-публіцистичний журнал “Літературно-науковий вістник”. У 1899 році був одним із організаторів “Української видавничої спілки”. За редакцією вченого у 1895–1913 роках вийшло 113 томів “Записок Наукового товаристві імені Тараса Шевченка”.
Грушевський значну увагу приділяв підготовці наукових кадрів, створив власну наукову школу. Її представники Василь Гарасимчук, Іван Джиджора, Мирон Кордуба, Іван Кревецький, Іван Крип’якевич, Омелян Терлецький, Степан Томашівський.
Головною працею життя Михайла Грушевського вважається багатотомна “Історія України-Руси”. Грушевський вважав написання такої фундаментальної праці справою честі свого покоління і трудився над нею упродовж більшої частини свого життя. Перший том вийшов у Львові 1898 року, а останній, десятий, присвячений подіям 1657–1659 років, надрукувала його донька Катерина в 1936 році, вже після смерті Михайла Грушевського.
Від 1897 року тривалий час добивався відкриття у Львові самостійного українського університету. Один із організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині. 1906 року виступив із програмою заснування українських кафедр у всіх університетах підросійської України. Ініціював створення 1904 року в Львові громадської організації – Товариства прихильників української літератури, науки і штуки, яке сприяло розвиткові української культури та науки, підтримувало творчу інтелігенцію з усіх українських земель.
У Києві продовжив політичну діяльність і розбудову історичної науки та видавничої справи
Після революції 1905–1907 років переніс свою діяльність до Києва. 1907 року його обрали головою новозаснованого Українського наукового товариства у Києві. Редагував “Записки УНТ у Києві”, часопис “Україна”, “Літературно-науковий вістник”, редакцію якого переніс до Києва. З ініціативи та за участю вченого у 1909–1912 роках виходили популярні ілюстровані народні газети “Село” та “Засів”.
У 1907 році Грушевський подав кандидатуру на завідувача кафедри Університету святого Володимира, але через шовіністичні настрої адміністрації університету не отримав достатньої кількості голосів.
У цей період активно співпрацював з Українською думською фракцією в І та ІІ Державних думах Росії та її друкованим органом – “Украинским вестником”. Належав до засновників і членів Ради української політичної партії в Російській імперії – Товариства українських поступовців. Політичну платформу того часу Грушевський базував на засадах конституційного парламентаризму й автономії України.
Початок Першої світової війни застав Грушевського на відпочинку в селі Криворівня (нині – Івано-Франківської області, а тоді – територія Австро-Угорщини). З великими труднощами Грушевський зумів повернутись до Києва, де його заарештували за звинуваченням в австрофільстві та причетності до створення легіону Українських січових стрільців. Після п’ятимісячного ув’язнення в Лук’янівській в’язниці висланий до Симбірська. Восени 1915 року завдяки клопотанням російських вчених йому дозволили переїхати до Казані, ще через рік – до Москви, де активно продовжував наукову діяльність, співпрацював із громадсько-політичним виданням “Украинская жизнь”. До Києва зміг повернутися лише після Лютневої революції 1917 року.
Період Української революції 1917–1921 років – вершина державницьких устремлінь
З березня 1917-го Михайло Грушевський – голова Української Центральної Ради, головний ідейний натхненник українського національного руху. Під його керівництвом Центральна Рада еволюціонувала від вимог національно-культурної автономії до проголошення незалежної Української Народної Республіки.
Грушевський був автором головних політичних документів. Своє бачення національно-культурного і державницького поступу України викладав у виступах, статтях, брошурах, концептуальних положеннях Української революції 1917–1921 років. У статтях “Якої ми хочемо автономії і федерації”, “Хто такі українці і чого вони хочуть”, “На переломі”, “Українська самостійність і її історична необхідність” обґрунтував стратегію досягнення державної незалежності.
Михайло Сергійович – головна дієва особа тогочасного українського політичного життя. Без його участі не відбувалося практично жодне масштабне зібрання. Надавав великого значення конституційному процесові. Під його керівництвом розроблялася Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 року.
Розробник концепції академії наук як громадської асоціації вчених
Після гетьманського перевороту відійшов від активної політичної діяльності. Розробив концепцію Української академії наук як асоціації вчених, але через образи до неї не увійшов. Наукова та видавнича діяльність Грушевського зосереджувалась у заснованому ним Українському соціологічному інституті, громадсько-політична – в керівництві “Закордонною делегацією” Української партії соціалістів-революціонерів, редагуванні її друкованого органу “Борітеся – Поборете!”, створенні Комітету “Голодним України”.
На еміграції Грушевський розпочав роботу над ще одним великим науковим проектом – багатотомною “Історією української літератури”. Перші його томи були надруковані в 1923 році, останній, 6-й том, присвячений літературі 1-ї третини ХVІІ століття, лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році.
У березні 1924 року повернувся в Україну, щоб завершити “Історію України–Руси”, що неможливо було здійснити без вітчизняних архівів і бібліотечних зібрань. У 1924–1930 роках очолював історичні установи ВУАН: кафедру історії українського народу при Історико-філологічному відділі, Історичну секцію з численними комісіями, археографічну комісію. Осередком його історичної школи стала новостворена Науково-дослідна кафедра історії України. За редакцією вченого в цей період було випущено 80 книг, серед них періодичні та серійні видання: “Україна”, “Науковий збірник”, “Студії з історії України”, “За сто літ”, збірники комісій порайонного дослідження історії України.
У 1929-му Грушевського обрали академіком академії наук СРСР. Однак вже згодом розпочався погром історичних установ, створених Михайлом Сергійовичем: у 1930 році було ліквідовано комісію Історичної секції, Науково-дослідну кафедру історії України, закрито всі видання. В цей період він став об’єктом нещадного цькування з боку більшовицького режиму.
З березня 1931 року Грушевський перебував у Москві у “відрядженні” під пильним наглядом репресивних органів. Архівні джерела свідчать, що тотальне стеження за вченим органами ГПУ–НКВД розпочалося від перших днів повернення в Україну і завершилося арештом у березні 1931 року за звинуваченням у керівництві т. зв. “Українським національним центром”. Через короткий час після допитів у Харкові Грушевського звільнили. Відкритий судовий процес так і не відбувся. Документів, що дозволяють однозначно з’ясувати обставини та пояснити мотиви звільнення вченого, на сьогодні не виявлено.
Помер Михайло Грушевський у Кисловодську після хірургічних операцій. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Попри те, що він повернувся до УСРР, займав високі посади в АН, тривалий час він залишався “контрреволюційним істориком”. Грушевський формально не був репресований радянською владою. За весь час тоталітарного режиму його твори не перевидавалися, а надруковані раніше вилучалися з бібліотек і знищувалися. Наукова спадщина Грушевського в той час не вивчалася.
Цитати Михайла Грушевського:
1. “Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ – нацією, країна – державою”.
2. “Ця стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзмі від українських громадян...”
3. “Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою”.
4. “Український народ належить до ...європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків..., а й самим складом народного характеру”.
5. “Покоління, яких жде Україна тепер, повинні бути людьми діла реального, практичного – спеціалісти-адміністратори, фінансисти, економісти, знавці військового і морського діла, техніки...”
6. “І у нас повинно стати тепер ... прикметою невихованости людини все, що різко розминається з демократизмом і ідеєю соціальної справедливости: нахил до розкішного життя, імпонування зверхнім багатством...”
7. “Тепер наше гасло – самостійність і незалежність”.
8. “Мусимо йти, бо спинити походу не можна”.
9. “Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цей момент: самостійність і незалежність нашого народу”.
Цитати видатних діячів про Михайла Грушевського:
1. “Чоловік широкої освіти, незломної волі і невичерпаної енергії… Ті мало не 70 томів наукових і літературних публікацій, виданих під його редакцією, за його ініціятивою і при його діяльній помочи, то далеко не вся, то може лиш половина його праці”. Іван Франко.
2. “Була це людина великого масштабу, бистрого розуму, надзвичайно широких розумових зацікавлень. Він мав подиву гідну ерудицію... Працездатність мав колосальну. У розпалі революційних подій 1917 року писав книжки, брошури, статті, склав кілька шкільних підручників. Як голова Центральної Ради одночасно вів засідання, керував дебатами і справляв коректу. Був людиною у повному значенні того слова. Але мав одну органічну хибу: безмежне честолюбство. Він звик володіти і наказувати, і всі йому підпорядковувались, бо він мав в очах людей авторитет, придбаний його розумом і працею”. Дмитро Дорошенко.
3. “Грушевський, як і кожна людина, належав своїй добі. Вона – єдине мірило оцінки історичного діяча. Доба Грушевського цю оцінку зробила. Але творчість Грушевського – це вічна власність українства. І в історичній перспективі “Історія України-Руси” завжди стоятиме поруч з Шевченковим “Кобзарем”. Олександр Оглоблин.
4. “Він обіймав своїм оком і обгортав своїми дужими раменами всю нашу землю, тішився, коли їй сонце світило, й болів її ранами, а як рани творилися на його очах, старався їх загоювати”. Іван Крип’якевич.
5. “Михайло Грушевський був складною особою та винятковою особистістю. Не одноколірною, а з світлими бліками і тінями”. Ярослав Дашкевич.
6. “Ерудиція, ознайомленість із західньо-європейським політичним життям і природні здібності ставили його значно вище багатьох тодішніх наших громадських діячів і політиків”. Борис Мартос
7. “Це був історик в повному значенні цього слова… Він був переконаний, що український народ вийде на шлях вільного політичного і культурного розвитку навіть тоді, коли хвилево програє той чи інший бій… У внутрішньо-українських справах Михайло Грушевський був гарячим прихильником народоправства і демократії…”. Микола Ковалевський.
8. “Михайло Грушевський був символом всеукраїнського національного єднання, що його він розумів як з’єднання всіх частин української нації в єдиному національно-державному і національно-культурному організмі”. Любомир-Роман Винар.
10 цікавих фактів із життя видатного історика і державотворця
1. Діду Михайла Грушевського по материнській лінії (Захарій Оппоков) за життя було подаровано дворянство, нагороджено двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира.
2. Батько Михайла Грушевського – Сергій Федорович – був знаний як автор одного з кращих підручників з церковнослов’янської мови для шкіл, книга витримала понад 30 перевидань. Це дало змогу набути чималий капітал і жити безбідно ще багато років.
3. Початкову освіту здобув удома, а до Тифліської гімназі був зарахований одразу до третього класу. Навчання давалось легко, тому мав час працювати бібліотекарем і “плавати у книжковому морі і впиватися ним…”.
4. Перше кохання – оперна співачка Олена Марковська. Зачаровувався її співом, запрошував на традиційні щорічні концерти у гімназію, декламував їй свої вірші. Олена відповідала взаємністю. Але кохання не мало продовження. На початку 1886 року гастролі оперної трупи у Тифлісі скінчилися, і співачка поїхала. Молоді люди розлучилися.
5. Михайло Грушевський починав творчий шлях саме як письменник. Однак чимало літературних текстів дотепер не друкувалися. Значний їх масив уперше було надруковано у виданні “Михайло Грушевський: Із літературної спадщини” – Нью-Йорк – Київ. – 2000.
6. У січні 1918 року під час штурму Києва більшовики цілеспрямовано спалили фамільний маєток Грушевських на вулиці Паньківській, 9. Операцією командував Михайло Муравйов. Бронепотяг із загонами матросів на чолі з Андрієм Полупановим кілька годин розстрілював запальним снарядами будинок. Ущент згоріли цінні рукописи, бібліотека, унікальні колекції рушників, вишивок, килимів, порцеляни та прикрас. Згодом Муравйов вихвалявся “цим подвигом”: “Я велел артеллерии бить по самым высоким и красивым дворцам и домам Киева, по церквям и попам… Я зажег снарядами огромный дом Грушевского, и он в течении трех суток горел как яркий костер…”.
7. 29 квітня 1918 року на Михайла Грушевського в Луцьких казармах Січових стрільців у Києві здійснено замах. Нападник, за однією з версій – російський офіцер, намагався заколоти голову Центральної Ради багнетом. Та промахнувся, поранивши дружину Марію Іванівну. Нападника затримали, а згодом він загинув за загадкових обставин… при спробі втечі.
8. У Головному управлінні держбезпеки НКВД справа Грушевського носила кодову назву “Старец”.
9. За спогадами сучасників, Грушевський мав надзвичайну працездатність. Спав 4 години на добу, увесь свій час присвячував роботі. Творчий доробок складає понад 2000 праць. 10-томну монографію “Історія України – Руси” Михайло Сергійович писав 38 років (з 1895 по 1933 рік).
10.
Один із найбільш суперечливих фактів із життя Михайла Грушевського – це дата
його смерті. Мова йде про 24 та 25 листопада 1934 року. Відповідно до історії
хвороби Михайла Сергійовича 24 листопада датується останній запис: “Сердечная
слабость нарастает... В 2 ч[аса] дня смерть при нарастании сердечной слабости”.
27 листопада 1934 року в українських газетах “Комуніст” та “Вісті ВУЦВК”
з’явився некролог Грушевського, де й зазначалась дата смерті – 25 листопада. Це
призвело до тиражування неточності, адже нікому не спадало на думку, що в
офіційному некролозі може бути хиба такого типу. За матеріалами Українського інституту національної пам’яті
До цієї пам’ятної дати у відділі читальних залів Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки організована книжкова виставка «Михайло Грушевський – символ Всеукраїнського національного єднання».
Запрошуємо всіх охочих ознайомитись з творами видатного українського діяча та літературою про його життя і творчість.
24 вересня виповнюється 220 років від дня народження Михайла Остроградського (1801–1862) – видатного українського математика, спеціаліста з аналітичної і небесної механіки, математичного аналізу і математичної фізики, гідромеханіки і балістики. Він досяг вершин світочів математичної думки і ще за життя, – що в історії буває надзвичайно рідко, сучасники визнали його генієм.
Михайло Остроградський, нащадок старовинного козацького роду, народився 1801 року в селі Пашенна (зараз – Пашенівка Козельщинського району) Полтавської губернії.
Молодий Остроградський мріяв стати військовим, але навчання у Харківському університеті вирішило долю майбутнього вченого-математика. 1820 року Остроградський їде продовжувати навчання до Парижа, де на нього звертає увагу сам П’єр Симон Лаплас, творець «небесної механіки». Вже у 1825 році, не приховуючи свого захоплення, Лаплас писав: «Остроградський наділений великою прозорливістю і є прекрасним знавцем аналізу нескінченно малих величин...». У Парижі він слухав лекції видатних французьких математиків А. Ампера, О. Коші, П. Лапласа, С. Пуассона, Ж. Б. Фур’є тощо, під їх керівництвом Остроградський почав свій шлях у математику.
Перелік друкованих робіт вченого налічує понад 100 публікацій. Більша частина наукових праць Остроградського належить до його улюбленої дисципліни – аналітичної механіки. Він працював у різних напрямках цієї науки: теорії тяжіння, теорії коливань пружного тіла, гідростатики та гідродинаміки, загальної теорії удару. Його праці вирізняються нестандартністю рішення, оригінальністю, глибиною думки. Він зробив значний внесок у розвиток математичної фізики, математичного аналізу, теоретичної механіки, теорії чисел, алгебри, теорії ймовірності, балістики. Важливих результатів досяг Остроградський у галузі математичного аналізу. Вчений знайшов формулу зв’язку інтегралу по об’єму з інтегралом по поверхні, відому в науці як «формула Остроградського». В усіх його роботах головна увага концентрувалася не на вирішенні окремих задач, а на встановленні узагальнених теорій.
Критерієм цінності наукової роботи Остроградський завжди вважав практику. Небагато можна назвати видатних математиків світу, чиї теорії так широко використовувалися б на практиці, як ідеї Остроградського. Наукові досягнення Остроградського високо цінували сучасники, він був почесним членом багатьох академій наук світу. Його було обрано академіком Імператорської академії наук у Петербурзі і почесним доктором Віленського і Гельсінгфорського університетів, у 1834 році – членом Американської, у 1841 році – Туринської, у 1853 році – Римської та у 1856 році – членом-кореспондентом Паризької академій наук.
Михайло Остроградський був прекрасним педагогом. Вищі спеціальні навчальні заклади вважали за честь мати його у себе професором.
Видатні дослідження Остроградського, багаторічна плідна педагогічна діяльність і створення найпередовішої наукової школи принесли йому заслужену славу найвидатнішого математика свого часу... Слава Михайла Остроградського була такою гучною, що коли молоді науковці виїжджали за кордон вчитися, то їм бажали: «Ставай Остроградським».
Серед творінь великих подвижників від науки праці Михайла Остроградського ще довго залишатимуться не почесними архівними експонатами, а дійовим інструментом пізнання глибинних закономірностей природи.
У 2001 році ЮНЕСКО внесла Михайла Остроградського до переліку видатних математиків світу.
У відділі читальних залів Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки діє книжкова виставка: "Михайло Остроградський. Гулівер від математики"
Запрошуємо до перегляду!
"Урок відваги, який ви дали всьому світові в лютому
п'ять років тому, змінив нас усіх. Україна показала, що варто бути сміливим і
сповненим гідності, що героїзм може бути чимось більшим, ніж суто моральним закликом,
що це може бути ключем до перемоги. Багатьом людям на світі, приниженим і
поневоленим, ви дали найбільший дар – надію на те, що і для них, слабких
сьогодні, настане день перемоги".
Із промови Дональда Туска у Верховній Раді України 19 лютого 2019 року.
Вже сім років поспіль триває війна на Сході нашої держави. Події російсько-української війни знайшли широке відображення на сучасному видавничому ринку: протягом останніх років вийшла друком досить велика кількість різноманітних видань про ці драматичні події. До вашої уваги пропонуємо відео огляд присвячений цій тематиці.
У відеоогляді представлені книги подаровані Українським інститутом книги (УІК).
Велике значення для утвердження національної самосвідомості українців мали народні звичаї, обряди, традиції святкування, які були невід’ємною частиною повсякденного життя і стали засобом збереження української ідентичності. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. Звичаї українського народу пов’язані з традиційним світоглядом, який складався протягом багатьох століть і зберіг ознаки дохристиянських вірувань. Зі зміною умов життя змінювалися й традиції святкування, відбувалася постійна трансформація обрядових дійств, деякі їхні елементи зникали, замінювалися іншими, але основний зміст та сакральний.
Цьогоріч завершується відзначення важливого періоду в історії України – Української революції 1917–1921 років. У відділі читальних залів до уваги користувачів експонується книжкова виставка: "Головні віхи Української революції 1917–1921рр.", що періодично поповнюється новими виданнями. Серед найновіших – книги, отримані завдяки Українському інституту книги в рамках державної програми поповнення фондів публічних бібліотек.
Пригадаймо видатних постатей, що творили історію 100 років тому.
Даниленко, Віктор Михайлович. Володимир Вернадський: Життя в політиці й політика в житті [Текст] / В. М. Даниленко. – Київ : Парламентське вид-во, 2019. – 512 с. – (Славетні постаті України).
У книзі Віктора Даниленка розкривається історія життя та багатогранної діяльності Володимира Івановича Вернадського, ім’я якого посідає одне з найпочесніших місць у світовій науці. Увага читача акцентується на громадсько-політичній діяльності вченого, якою він займався у проміжках між науковою працею. Натомість політика займалася ним постійно. В дореволюційній Росії він був під контролем царської охранки, а в радянській Росії ніколи не випадав з поля зору чекістів. Ким же і яким був «український, російський і радянський» вчений, інтелектуальний титан ХХ століття, громадянин Росії і великий син України в політичному плині історичного часу?
Іваницька, Світлана Григорівна. Сергій Єфремов: "Це життя було одним суцільним подвигом неустанної праці" [Текст] / С. Г. Іваницька, Т. П. Демченко. – Київ: Парламентське вид-во, 2020. – 568 с.: іл. – (Політичні портрети)
У книзі йдеться про життя,
громадсько-політичну та наукову діяльність видатного українського вченого,
публіциста, автора знаменитої «Історії українського письменства» (1911р.)
академіка Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939). Тільки на початку
1990-х рр. він повернувся до читача як один із представників старшої генерації
«Розстріляного відродження». Книжка є першим науковим і водночас
популярно написаним дослідженням життя й творчості цієї знакової постаті.
У ній висвітлюються формування його світогляду, різнопланова
діяльність, ставлення до політики російської імперської влади та
більшовизму, з’ясовуються непрості стосунки з сучасниками. Показано
контроверсійність оцінок доробку С. Єфремова в науковій і публіцистичній
літературі.
Особливу увагу приділено справі «Спілки визволення України» (1929–1930
рр.), зокрема сумнозвісному харківському процесу, 90-річчя якого припало
на перше півріччя поточного року. Книжка базується на широкому колі джерел
(публіцистика, мемуари, щоденники, епістолярій, документи тощо), проілюстрована
матеріалами, що зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН
України, Центральному державному історичному архіві України в Києві,
Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г. С. Пшеничного,
Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського.
Коваль, Роман. "Батькам скажеш, що був чесним" : невигадані історії та вояцькі біографії / Роман Миколайович Коваль ; Історичний клуб "Холодний Яр" ; худож. оформл. Марко Ю. Мельник ; наук. ред. Юрій Юзич. – Київ : Історичний клуб "Холодний Яр" : Мельник М. Ю., 2019. – 567 с. : фотоіл., портр. – (Отаманія ХХ століття; кн. 10).
Книга про українсько-російську війну в 1917–1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Заснована на документах із ГДА і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків.
Це унікальне видання у великому подарунковому форматі містить відбиток історії, у якому яскраво відображена роль жіноцтва у боротьбі за незалежну Україну на початку ХХ століття. Автор представив добу українсько-російської війни в 1917–1920-х рр. крізь призму буремних жіночих доль, а саме отаманші Марусі Соколовської, хоробрих козачок Тіни Пекарчук, Світлани Харченко, Юзефи Лисогор, Євгени Вовкової, Марії Волосевич, Віри Пшеничко, Стефанії Сіяк, Марії Стовбуненко-Заїченко ("козака Марка"), Ганни Осадчої, легендарних підпільниць доби УНР Віри Бабенко, Генрієти Ган, Ольги Батурової, Тамари Петрів, Марії Бесарабенко-Трейко, Марії Тарасенко, Насті Гудимович, Марусі Гальчевської, лікарів Христини Сушко, Людмили Бризгун, шляхетних сестер милосердя Галини Ліневич, Ірини Шміґельської-Климкевич, Марії Волосевич, Терези Кохель, Олени Мельничук-Кобизької, Ніни Янової, Марини Нестеренко, вільної козачки Ярини Гризло, письменниць-борців Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської, Валерії О’Коннор-Вілінської, учасниць Першого зимового походу Армії УНР Олени Федак-Шепарович, Віри Пшеничко, Марії Урбан-Вовк, а ще Ганни Совачевої, Мілени Рудницької, диригентки Платониди Щуровської-Россіневич, дружини полковника Петра Болбочана Марії, а також маловідомі сторінки із життя Галини Кузьменко, дружини Нестора Махна. Книжка заснована на документах із ГДА СБУ, ЦДАВО України, спогадах, щоденниках та свідченнях вояків і воячок Армії УНР та учасниць повстансько-партизанського руху.
Кульчицький, Станіслав Владиславович. Володимир Винниченко: "Бути чесним з собою…" [Текст] / С. В. Кульчицький. – Київ : Парламентське вид-во, 2019. – 512 с. : іл. – (Політичні портрети)
Книга Станіслава Кульчицького "Володимир Винниченко: "Бути чесним з собою..." розповідає про життя і політичну діяльність Володимира Винниченка (1880-1951) - професійного революціонера, одного з керівників Української соціал-демократичної робітничої партії і Української Народної Республіки, безкомпромісного борця з ленінсько-сталінською тоталітарною системою, талановитого письменника і драматурга, харизматична особистість якого істотно позначилася на перебігу революційних подій 1917-1919 рр. в Україні.
Автор полемізує з поширеними в історіографії оцінками В. Винниченка як націонал-комуніста і доводить, що його світогляд не мав нічого спільного з ленінсько-сталінською системою поглядів на взаємовідносини особи, держави і суспільства.
Слід сподіватися, що перед новими поколіннями українських громадян постать Володимира Винниченка постане в усій своїй істинній величині. Українська нація відроджується в постійній боротьбі, а тому мусить пам’ятати і належним чином вшановувати людину, яка зробила справу її відродження метою життя і здобула в досягненні цієї мети величезних успіхів.
Тимошик, Микола Степанович. Іван Огієнко: "Як ти українець…" [Текст] / М. С. Тимошик. – Київ : Парламентське вид-во, 2019. – 528 с. : іл. – (Політичні портрети).
Життєпис видатного діяча українського відродження Івана Огієнка (митрополита Іларіона) створено на основі нових документів, віднайдених автором у колишніх спецфондах України, а також в архівах Польщі, Швейцарії, Франції, Канади та США. Книга поділена на чотири розділи, що відповідають чотирьом знаковим відтинкам житейської дороги героя: в Україні, Західній Європі, Канаді та знову на Батьківщини – в пору запізнілого повернення його чесного імені й багатющої творчої та наукової спадщини. Матеріал подається у властивій авторові манері художньо-документальної оповіді: ясність, популярність, аргументованість, чітка структурованість викладу, сюжетний розвиток подій. Змістові домінанти зосереджені довкола мінливих суспільно-політичних обставин, які гартували триєдине кредо цього діяча: ствердження Української держави, розвій української мови, відмосковлення Української церкви.
Турченко, Федір Григорович. Микола Міхновський: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна…" [Текст] / Ф. Г. Турченко. – Київ : Парламентське вид-во, 2020. – 432 с. : іл. – (Політичні портрети).
У виданні розкривається політична біографія відомого діяча українського національно-визвольного руху Миколи Міхновського (1873–1924). На підставі широкого масиву історичних джерел, зокрема, архівних документів, споминів сучасників подій та історичних досліджень науковців, описуються дитячі і юнацькі роки Міхновського, процес його становлення як політика й ідеолога українського самостійницького руху. Особлива увага приділяється діяльності Міхновського в роки Української революції 1917–1921 рр., зокрема, його роль у формуванні Української Центральної Ради і створенні української армії. Розкриваються еволюція його політичних поглядів, обставини трагічної смерті.
Яневський, Данило Борисович. Грушевський. Скоропадський. Петлюра [Текст] / Д. Б. Яневський ; худож. М. С. Мендор. – Харків : Фоліо, 2020. – 795 с. : іл. – (Великий науковий проект)
На сторінках цієї книги, що адресована не тільки політикам, журналістам, політологам, а й тим читачам, які мають бажання дізнатися більше про історію своєї країни, автор намагається сформувати цілісне, несуперечливе уявлення про феномен національних протодержавних утворень на території сучасної України в 1917–1920 рр. Дослідник сформулював свої варіанти відповідей на питання: що таке «українські національно-визвольні змагання»?, що приховує термін «Українська революція»?, яку історію написав Михайло Грушевський?, якою бачив Україну засновник Української Держави Павло Скоропадський?, хто, як і коли насправді створив Директорію та хто стояв за спиною Симона Петлюри? Ви дізнаєтесь, що приховують сучасні міфотворці про буремні події 1917–1920 рр., сформуєте несуперечливе уявлення, що насправді відбувалося на теренах сучасної України у ті часи.
Запрошуємо до перегляду!
