Мужність та відвага крізь роки: живі голоси фронту у бібліотеці

У стінах нашої бібліотеки відбувся захід “Мужність та відвага крізь роки”, присвячений Дню Збройних сил України — святу, що нині звучить зовсім інакше, ніж у мирні часи. Колись воно було нагодою згадати про військову службу, вшанувати подвиги попередніх поколінь. Сьогодні ж це день, у якому зібрані кров, втрати, надія та щоденна боротьба. День, що промовляє до кожного: ми живі, бо вони стоять.

Це свято не має зайвого пафосу, бо пафос тьмяніє перед реальністю війни. Натомість воно має велич — ту, що народжується у людях, які не втекли, не схилилися й не зламалися.

Саме таких людей ми мали честь зустріти у залі: Ігор Підлісний, Михайло Бабенчук, Сергій Зиза, Максим Денисенко. Кожен із них — окрема книга, важка, правдива, виписана не чорнилом, а досвідом, який не побажаєш нікому. Вони говорили без прикрас — прямо, чесно, іноді з гірким усміхом, іноді з довгими паузами, у які вміщалося більше, ніж у слова. У цих історіях не було випадкових героїв — лише люди, що стали стіною, щоб ми могли жити й працювати.

У час війни підтримка військових — це не жест ввічливості. Це наш обов’язок. І не лише матеріальний. Найперше — моральний. Бо навіть найсильніший воїн потребує відчуття, що за його спиною стоїть народ, який тримає з ним один фронт.

Слова подяки, повага, елементарна людяність — інколи це важить більше, ніж здається. Наші захисники повинні знати, що їхнє місце в серці країни — непорушне.

Під час зустрічі багато прозвучало й про майбутнє. Не примарне, не вигадане — реальне, вистраждане. Майбутнє, яке вони бачать світлим не з наївності, а з переконання, що народ, який вистояв, збудує державу, сильнішу за всі рани. Їхні слова — це гордість за підростаюче покоління, що налаштоване захищати та підтримувати свою країну, наче стишений голос досвідченої людини, яка вже пройшла крізь бурю й точно знає: ми вийдемо з неї живими.

Захід завершився подяками, теплими рукостисканнями та хвилиною мовчання — тихою, як молитва, і водночас важкою, як камінь у серці. Ми вшанували тих, хто тримає небо над Україною сьогодні. І тих, хто вже не повернувся — але лишив у нашій свободі свій останній подих.

Ця зустріч стала нагадуванням, що Збройні сили України — це не абстрактна структура. Це конкретні люди. Зі своїми страхами, сміливістю, жартами, втомою, надією. І наша підтримка потрібна їм не “інколи” і не “коли буде час”. Вона потрібна зараз — щодня, щосили. Бо ми теж частина цієї боротьби.

Відділ читальних залів Волинської ОУНБ імені Олени Пчілки висловлює щиру вдячність  Луцькому педагогічному інституту (в особі Кравець Анатолія Івановича, Павлюк Надії Миколаївні), Волинському регіональному музею українського війська та військової техніки (в особі Ткачука Олега Миколайовича) в організації та проведенні заходу.

Олександр Греків: стратег, реформатор і голос української військової честі

Ім’я Олександра Петровича Грекова — це не просто рядок у підручниках чи довідниках. Це постать, що уособлює незламну віру в українську державність, силу військової думки та шляхетну стійкість людини, яка пройшла крізь імперські війни, національні революції, еміграцію й табори, але не зрадила себе й Україну.

Народжений 21 листопада (3 грудня) 1875 року в селі Сопич на Сумщині, у дворянській родині з давнім грецьким корінням, Греків отримав блискучу освіту: юридичний факультет Московського університету, Миколаївська військова академія, дисертація з історії військового мистецтва. Уже рання кар’єра показала — маємо справу з офіцером, який не просто виконує накази, а мислить, аналізує, реформує.

У російській армії Греків пройшов шлях до генерал-майора, викладав тактику, командував гвардійськими підрозділами та отримав орден Святого Георгія за бойові заслуги в Першій світовій. Та доленосним виявився 1917 рік, коли він прибув до Києва на прохання Михайла Грушевського.

Від ліквідації Київської військової округи до керівництва гарнізоном — Греків швидко стає одним із ключових українських військових фахівців. Він стає командиром 2-ї Сердюцької дивізії, товаришем міністра військових справ УНР, а з грудня 1918 року — міністром та першим Наказним Отаманом Армії УНР.

На чолі Української Галицької армії у червні 1919 року Греків провів один із найуспішніших наступів УГА — Чортківську офензиву.

За три тижні українські війська відкинули польські сили, звільнивши значну частину ЗУНР. Хоч наступ і зупинився через брак зброї та амуніції, ця операція стала блискучим зразком тактики та організації.

Він також реформував структуру війська: замість полків та дивізій запровадив корпуси, що дозволило компактніше і швидше реагувати на ситуацію на фронті.

Після відставки в липні 1919 року Греків з родиною виїхав до Чернівців, а згодом оселився у Відні. Він видавав газету «Україна», працював у громадських організаціях, залишався авторитетом для української еміграції.

Та у 1948 році радянська контррозвідка викрала його прямо з Відня. Генерала засудили на 25 років таборів.

У спогадах співв’язнів він постає людиною непохитною, чесною й шляхетною: “Генерал… терпів як усі інші, не вислужувався, а навпаки підтримував других на дусі.”

Звільнення прийшло лише 1956 року. Греків повернувся до Австрії й прожив там останні роки. Помер 2 грудня 1959 року й похований біля Відня.

Сьогодні його ім’ям названі вулиці у Києві, Львові, Сумах, Глухові та інших містах. Він офіційно визнаний борцем за незалежність України у XX столітті. Його діяльність — це приклад державницької мужності, інтелекту й військової культури, що має значення й для сучасної України.

До 150-річчя від дня народження Олександра Грекова у відділі читальних залів Волинської ОУНБ імені Олени Пчілки організовано книжкову викладку літератури, присвячену його життю й військовій діяльності. Це нагода побачити рідкісні видання, праці істориків та документальні джерела, які дозволяють ближче відчути масштаб цієї постаті.

Світ вільний від насильства

Щороку наприкінці листопада Україна об’єднується в Всеукраїнській акції «16 днів проти насильства», що проходить з 25 листопада по 10 грудня. Це період, коли по всьому світу говорять про неприпустимість насильства та про важливість підтримки кожної постраждалої людини.

У відділі читальних залів Волинської обласної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки відкрито тематичну книжкову виставку «Світ вільний від насильства». Її мета — привернути увагу до проблеми насильства в суспільстві та допомогти читачам знайти відповіді на складні питання, пов’язані з безпекою, правами людини та шляхами подолання насильницьких практик.

На виставці представлені книги, що розкривають різні форми насильства — фізичне, психологічне, економічне, домашнє, сексуальне. Тут зібрані видання про механізми захисту, правову підтримку, роботу соціальних служб, а також література, яка допомагає впоратися з наслідками травми й знайти сили для відновлення.

Ми прагнемо, щоб ця виставка стала не лише джерелом інформації, а й простором підтримки та небайдужості. Бо світ без насильства — це не мрія, а спільна щоденна робота кожного з нас.

Запрошуємо всіх відвідати виставку та долучитися до акції «16 днів проти насильства», що триває з 25 листопада по 10 грудня.

Разом творімо суспільство, де панують повага й безпека.

Голодомори в Україні: пам’ять крізь біль і час

Історія України багата на великі перемоги та тяжкі випробування, але деякі сторінки залишаються особливо трагічними. Голодомори — це не лише втрати мільйонів життів, а й спроба зламати дух народу, його культуру та право на власну землю. Вони залишили глибокий слід у пам’яті поколінь, змушуючи нас замислюватися про ціну свободи та гідності. Кожен голод був різним за причинами та масштабами, але однаково страшним для тих, хто виживав серед смерті та відчаю. Пам’ять про ці трагедії сьогодні є обов’язком кожного українця — говорити правду, зберігати історію та вшановувати тих, хто загинув.

Голод 1921–1923 років

Після Першої світової війни та визвольних змагань Україна опинилась у складній економічній та політичній ситуації. Суховії, неврожай і занепад сільського господарства призвели до голоду. Загинуло понад 1,5 мільйона людей. Цей голод став першою страшною перевіркою для українців у ХХ столітті. Люди намагалися вижити, розмінювали речі на хліб, але біль і смерть були повсюди.

Голодомор 1921-1923 років в Україні охопив південні губернії Радянської України (Катеринославську, Одеську, Миколаївську), а також Крим.

Голодомор 1932–1933 років

Найстрашніший і найвідоміший. Це був голод штучний, навмисно організований радянською владою. Колективізація, вилучення хліба та продуктів, закони про «п’ять колосків» за зберігання зерна — усе це перетворило українське село на поле смерті.

За офіційними оцінками, загинуло 3–4 мільйони людей, а деякі дослідження говорять про понад 5 мільйонів. Люди помирали в селах і містах, покидаючи домівки у пошуках зернини. Діти та старше покоління стали першими жертвами. Це була спроба зламати волю українського народу, стерти його ідентичність. Але пам’ять про рідну землю пройшла крізь страх і втрати.

Територією Голодомору 1932-1933 років була вся радянська Україна (особливо Харківська, Київська, Полтавська, Чернігівська, Дніпропетровська області), а також Кубань і Поволжя, де проживали українці. Цей голодомор був наймасштабнішим і найжорстокішим, спричиненим штучно, як геноцид українського народу. 

Голод 1946–1947 років

Після Другої світової війни країна була виснажена. Але навіть у цей час радянська влада продовжувала вилучати зерно, не зважаючи на голод. Погіршували ситуацію поганий врожай і сувора зима. Тоді загинуло близько 1–1,5 мільйона людей. Цей голод уже не такий широко відомий, але він показав, що навіть після війни українське село залишалося у зоні ризику через політичні і економічні рішення, а не через природу.

Голодомор 1946-1947 років вразив усю територію Української РСР, спричинений посухою, післявоєнною розрухою та завищеними планами хлібозаготівель, що змушувало селян віддавати зерно державі, хоча влада СРСР відправляла його в країни соцтабору замість допомоги голодуючим. Характерною рисою цього голоду було те, що він повторював райони попередніх голодоморів, демонструючи політичне й економічне насильство над аграрними регіонами України.

Відділом читальних залів було підготовлену книжкову виставку до Дня пам’яті жертв голодоморів «Пам’яті не гаснуча свіча».

Сьогодні ми пам’ятаємо тих, хто загинув у голодоморах, і тих, хто вижив, пронісши правду крізь роки. Пам’ять — це наш щит і наш обов’язок, а правда робить нас сильнішими. У четверту суботу листопада (22 листопада 2025), у День пам’яті жертв голодоморів, ми запалюємо свічки, щоб світло надії й пам’яті пробуджувало наші серця. Запалімо свічку пам’яті — за кожне життя, за кожну втрату, за нашу історію, яку ніхто не має права забути.

Ми є народ, якого не здолати!

Відділом читальних залів Волинської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки було організовано історичну годину, присвячену подіям, що стали переломними для сучасної України — Помаранчевій революції 2004 року та Революції Гідності 2013–2014 років. Це була не просто зустріч, а чесна розмова про наш шлях до свободи, який ми вистраждали, але гідно пройшли.

Почали з подій Помаранчевої революції. Пригадали, як країна вперше масово об’єдналася проти фальсифікацій, як голос кожного став важливим, а людська гідність — фундаментом мирного спротиву. Тоді мільйони українців вийшли на Майдан, бо відчули: несправедливість — це не норма. Ця революція стала школою громадянської свідомості, першим великим уроком єдності та віри у власні сили.

Далі згадали Революцію Гідності. Атмосферу тих днів важко переказати словами: холодні вечори, дим від бочок, сцена Майдану, голоси студентів, які вимагали європейського майбутнього. А потім — жорстоке протистояння, біль, втрати. Люди вийшли не за політику, а за право жити у вільній країні. Особливе місце відвели вшануванню Небесної Сотні — тих, хто заплатив найвищу ціну, аби Україна могла вистояти.

Ці події не залишають байдужими навіть тих, хто тоді був зовсім юним або ще не дорослим. 

Помаранчева революція дала нам відчуття власного голосу. Революція Гідності нагадала, що свобода — не подарунок, а вибір, який підтверджують вчинками. Небесна Сотня показала найвищу ціну цього вибору.

Відділом читальних залів було представлено книжкову виставку "Майдан. Простір гідності, свободи і єднання".

Підсумком історичної години стало просте, але сильне розуміння: народ, який пройшов такі випробування і не зламався, — справді нездоланний. Наш шлях був важким, але він довів: свобода — не гасло, а стан душі. І поки українці пам’ятають, борються, підтримують одне одного — ми завжди будемо народом, якого не здолати.

Слава Україні! Героям Слава!!!